Картка на метро як сувенір: Скільки грошей заробили на киянах

Киян вже не перший рік намагаються перевести на карткову систему оплати проїзду у громадському транспорті. Здавалося б, нічого складного в цьому немає – просто забрати з обігу жетони та паперові талони, а замість них запровадити електронні квитки. Але міській владі для цього знадобились роки. Та й зараз ситуація ще цілковито не вирішилась.

Картка заглючила 

Днями киянка Інна Щасливцева написала на своїй сторінці у Facebook, що її картка вже двічі не спрацювала у трамваї. За словами пасажирки, вона прикладає е-квиток до валідатора, а на екрані висвічується "невідома картка". Жінка почала з’ясовувати, як вирішити проблему і виявилось, що їй потрібно поїхати до сервісного центру, який обслуговує картки і усю систему електронного квитка, де носій замінять. Можна також придбати нову картку і перезалити на неї усі поїздки, які лишилися на картці, яка глючить. Проте киянку здивувало те, що для того аби звернутися до сервісного центру для обміну картки, їй потрібно мати чек, який засвідчує її придбання.

Наявність чека для картки, щоб полагодити її чи просто замінити, виглядає якось дивно. Це не побутова техніка і навіть не їжа, якою, наприклад, можна отруїтися, але, маючи чек, хоч спробувати довести, що вам продали неякісний товар. Тим більше, ніхто не попереджує пасажирів про те, що чек на картку потрібно зберігати. На самій картці лише написано, що в разі її втрати вона відновленню не підлягає. Не слід забувати, що сама синя картка е-квитка коштує 50 гривень і – увага! – здати її взагалі неможливо. При цьому раніше в метро діяли инші картки, які можна було поповнювати на кількість поїздок. Ту картку називали заставною, адже, придбавши її, скажімо, за 7 чи 12 гривень, з часом можна було з легкістю здати у касі метро, отримавши назад гроші – 7 чи 12 гривень. Причому, ніякі чеки не потрібно було показувати. 

Залишити пластик як сувенір 

Старі зелені картки у метро ще діють, і ними можна буде користуватися до березня 2021 року. Проте здати цю картку, якщо на ній вже закінчились поїздки, можна лише за наявності все того ж чеку, який пасажиру видавали під час купівлі картки. Деякими карткам вже може бути більше п’яти років, на час купівлі вони коштували сім гривень, і пасажирів попереджали, що це заставна картка, тобто її вартість можна буде отримати назад. Але навіть якщо пасажир зберіг чек, він за п’ять років вже вигорів, на ньому просто зникла фарба. Проте більшість пасажирів одразу викидали чек при купівлі картки, адже, знову ж таки, це не побутова техніка, щоб зберігати чек для гарантії на товар.

Тобто реалії такі, що абсолютна більшість пасажирів гроші за зелені картки не отримає. І можна уявити, скільки таких зелених карток у метрополітені продали, скажімо, за останні п’ять років, хоча продавати їх почали ще більше десяти років тому, враховуючи, що кожного дня метро у докарантинні часи перевозило близько півтора мільйона пасажирів, а за рік – сотні мільйонів пасажирів. Звісно, частина пасажирів є пільговиками, а тому ніколи не використовували зелені картки, а хтось користувався жетонами. Проте у самому метро завжди заохочували пасажирів переходити на картки, а останні роки навіть зменшували кількість турнікетів, які приймають жетони, щоб пасажири й переходили на ці зелені картки. Хтось губив свою картку і вимушений був придбати нову. Тобто можна припустити, що загалом навіть за останні п’ять років ці картки продавали якщо не мільйонними тиражами, то десятками і сотнями тисяч точно, адже багато киян мали навіть по дві чи три такі картки. Тим більше, що перед підвищенням вартості проїзду у метро завжди влаштовували таку собі акцію – поповнюєш картку на максимальну кількість поїздок і їхня вартість фіксується ще за старим тарифом. Тому деякі пасажири купували собі по кілька таких карток, щоб поповнити поїздки за вигідною вартістю.

Тому якщо припустити, що було продано сотні тисяч таких карток, а гроші за них пасажирам без чека не повернуть, виходить дуже солідна сума. Адже, наприклад, картка, придбана до 2015 року, коштувала 7 гривень, а якщо її купували у період з 2015 до 2018 років, то її заставна вартість вже 12 гривень, а після 2018 року – 15 грн. Таким чином, навіть якщо не повернутими залишається хоча б кілька сотень тисяч карток, це вже вийде кілька мільйонів гривень.

Із синіми кратками, що налаштувати під роботу е-квитка, ситуація ще більш заплутана. Пасажир одразу має придбати таку картку за 50 гривень, якщо хоче економити на сплаті за проїзд. Якщо не купуєш таку картку – не маєш економії. Одразу відомо, що гроші за цю картку ніхто і ніколи вже не поверне. Тобто навіть якщо людина проживала у Києві і придбала цю картку, а потім довелося переїхати в інше місто для проживання, синя картка просто може залишитися, як сувенір, адже вона не є заставною і гроші за неї не повернуть. Знову ж таки, рано чи пізно, Київ переведуть на систему е-квитка, адже зараз цей процес знову пригальмувався через те, що потрібно владнати питання пільговиків з Кабміном. Хоча у Кличка мали б знати про це ще на початку запровадження е-квитка і вже тоді вести конструктивні перемовини з урядом. Адже наприкінці червня виявилось, що е-квиток просто не розрахований на те, що пільговики, скажімо, з инших регіонів матимуть змогу їздити безкоштовно. Тому тепер чиновники працюють над цим, а повне запровадження е-квитка знову відклали.   

Але рано чи пізно його запровадять, і тоді усі пасажири повинні будуть придбати цю синю картку, якщо захочуть економити на проїзді. Якщо врахувати, що у Києві лише офіційно проживає більше 3 мільйонів людей, а ще сотні тисяч людей щодня приїжджають з міст-супутників до Києва на роботу, то вимальовується дуже гарна цифра. Наприклад, якщо продати навіть мільйон таких карток, то вийде 50 мільйонів гривень, які вже ніколи не потрібно віддавати пасажирам.