У дитинстві я терпіти не могла дитячі свята, тому що до нас в садок приходив мій батько. Він сідав на стілець біля ялинки, довго пілікав на своєму баяні, намагаючись підібрати потрібну мелодію, а наша вихователька строго говорила йому: «Валерій Петрович, вище!».
Всі діти дивилися на мого батька і давилися від сміху. Він був маленький, товстенький, рано почав лисіти, і, хоча ніколи не пив, ніс у нього чомусь завжди був буряково-червоного кольору, наче у клоуна. Діти, коли хотіли сказати про когось, що він смішний і негарний, говорили так: «Він схожий на Ксюшиного тата!»
І я спочатку в садку, а потім в школі несла тяжкий хрест батьківської недоладності. Все б нічого (хіба мало, у кого які батьки!), але мені було незрозуміло, навіщо він, звичайний слюсар, ходив до нас на свята зі своєю гармошкою. Грав би собі вдома і не ганьбив ні себе, ні свою дочку! Часто збиваючись, він тоненько, по-жіночому, ойкав, і на його круглому обличчі з’являлася винувата посмішка.
Я готова була провалитися крізь землю від сорому і вела себе підкреслено холодно, показуючи своїм виглядом, що цей безглуздий чоловічок з червоним носом не має до мене жодного відношення.
Я вчилася в третьому класі, коли сильно застудилася. Від болю я кричала і стукала долонями по голові. Мама викликала швидку, і вночі ми поїхали до районної лікарні По дорозі потрапили в сильну заметіль, машина застрягла, і водій верескливо, як жінка, став кричати, що тепер всі ми замерзнемо. Він кричав пронизливо, мало не плакав, і я думала, що у нього теж болять вуха. Батько запитав, скільки залишилося до райцентру. Але водій, закривши обличчя руками, твердив: «Який я телепень!».
Тато подумав і тихо сказав мамі: «Нам потрібна вся мужність!» Я на все життя запам’ятала ці слова, хоча дикий біль кружляв мене, як заметіль сніжинку. Батько відкрив дверцята машини і вийшов в ревучу ніч.
Дверцята зачинилися за ним, і мені здалося, ніби величезне чудовисько, брязнувши щелепою, проковтнуло мого батька. Машину хитало поривами вітру, по вкритим памороззю шибкам з шурхотом осипався сніг. Я плакала, мама цілувала мене холодними губами, молоденька медсестра приречено дивилася в непроглядну темряву, а водій в знемозі хитав головою.
Не знаю, скільки минуло часу, але раптово ніч освітилася яскравим світлом фар, і довга тінь якогось велетня лягла на моє обличчя. Я заплющила очі і крізь вії побачила свого батька. Він взяв мене на руки і притиснув до себе. Пошепки він розповів мамі, що дійшов до райцентру, підняв усіх на ноги і повернувся з всюдиходом.
Я дрімала на його руках і крізь сон чула, як він кашляє. Тоді ніхто не надав цьому значення.
А він довго потім хворів від перемерзання, більше місяця лежав, ледве його підняли на ноги.
Мої діти дивуються, чому, вбираючи ялинку, я завжди плачу.
З темряви минулого до мене приходить батько, він сідає під ялинку і кладе голову на баян, ніби крадькома хоче побачити серед галасливого натовпу дітей свою дочку і весело посміхнутися їй. Я дивлюся на його сяюче щастям обличчя і теж хочу йому посміхнутися, але замість цього починаю плакати…
Автор – Н. Аксьонова
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
