Коли стаєш старшим, особливо, коли сивина вибілює скроні і твої внуки ходять пішки під стіл, все частіше повертаєшся споминами у дитинство. Цей чудовий час, коли, здавалося, нічого не турбувало. Коли дід, що заглядав з припічка, зі своєю бідою бородою чимось нагадував Бога, коли в хаті пахло молоком і свіжоспеченим хлібом і ти горнувся до згрубілих, проте, таких лагідних і ніжних рук своєї бабусі. Де почувався захищеним, де міг бути собою, де тебе просто любили.
О, це був справді чудовий час, коли ти радів, що можеш прислужитися, адже тобі давали важливу місію – гнати череду на пасовище, чи ти просто біг босоніж на річку через сад (ще й зелепуги наївся). Тоді ти сидів вдома виключно, коли “лило, як з відра” чи температура опускалися нижче 25ºС. Коли світ пізнавався на дотик, в життєвих обставинах, у спілкуванні чи набиваючи свої синці. Коли за хатку-штабік слугувала стара липа чи крайня яблуня в саду, на яку й вилізти не було так просто.
І лише тепер, коли в тебе підростають і свої онуки, розумієш всю красу того дивовижного словосполучення “світ дитинства”. І деколи тобі стає сумно від того, що твої онуки не відчувають його сповна. Мають, здавалося, більше – шикарні умови проживання, машини для подорожей, можливість відпочити на найвибагливіших курортах, гаджети, комп’ютери, одяг, про який ми могли лише мріяти, бо ж дефіцит. Проте, й набагато більше проблем у школі, невміння спілкуватися з однолітками, панічні атаки, незвідані страхи і фобії, щораз сильніше закриваючись у собі й не маючи можливості відчути світ на смак і дотик…
І куди б не закидала нас доля, ми намагаємося повернутися туди, де були по-справжньому щасливими, в те місце, яке заставляло битися наше серце швидше, туди, де ти почувався живим і справжнім.
А, може, то не стільки місце робило його особливим, а люди, які були поруч: баба, з її напрочуд гостинною вдачею, строгий, проте, з ласкавими очима сивобородий дід, що нам, дітям, чимось нагадував Бога, численні дядьки і тітки, яких завжди було багато на свята, бо ж родина велика. Так, що дім нагадував радше вулик, де кожен мав своє завдання, де було тепло і затишно.
А, може, весь секрет у тому, що там тебе чекали і любили особливою любов’ю. Тому, чим більше життя вибілює скроні і твій вік котиться до заходу,ти так часто згадуєш своє дитинство. Де багато чого не було, де доводилося часом важко працювати, щоб хоч якось допомогти батькам, проте, в тебе було найважливіше – відчуття рослинності і приналежності до роду. А головне, люди, які чекали і любили, і приймали тебе таким, яким ти є, бо знали твоє серце.
Є місця, які теплим спомином тривожать наше серце, є люди, які займають особливе місце в нашому житті. Є так звані “місця сили”, куди щоразу повертаєшся, щоб оновитися, набратися снаги, щоб ступати у новий день. Шкода лише, що так швидко минаються ті, хто має здатність повертати тобі сили. Але ти розумієш, що тепер твоя черга переймати естафету. Ставати тим, хто чекатиме і наповнюватиме життєдайною силою. Бо вже для когось ти сам можливість зазирнути у “світ дитинства”…
Автор: Марія Серпанок
Фото: lovchar
