Так склалося що мені не дуже пощастило з тещею. Я працюю бригадиром і заробляю дуже хороші гроші, у мене є будинок, квартира і два автомобілі, один мій, а другий дружини. Моя теща ж чомусь вирішила, що я маю допомагати всім її родичам, а особливо її синові, який не те що не може, а навіть не хоче влаштовуватися на роботу, йому комфортно жити з мамою і все.
Спочатку, коли я одружився, вона просила допомоги я не відмовляв, а навпаки із задоволенням допомагав, але в наступні роки, це вже стало не проханням про допомогу, а моїм обов’язком.
Все почалось з того, що вона сказала мені влаштувати сина до себе на роботу, і причому що б він працював найменше, а отримував більше, як вона сказала: “Ти ж там головний, так що влаштуй все як годиться”.
На роботу я її сина влаштував, але ось на жаль через тиждень він поскаржився матусі, що я нібито навантажую його роботою більше ніж усіх. Теща зателефонувала мені, почала мене дорікати. я не одразу, навіть зрозумів суть її слів. А от коли дійшло, сміявся від душі.
Нарешті в моїй родині з’явилася дитина і я відразу ж почав думати про майбутній добробут малюка. Життя швидкоплинне, поки я можу, то вирішив купити квартиру у тому будинку, який будувала наша фірма. У нас є можливість узяти квартиру у розсрочку і віддавати гроші з зарплатні. Я так і зробив. Але теща вирішила що точно знає, як їй викорастати наші нові квадратні метри!
Під час одного зі своїх візитів вона на повному серйозі запитала, коли її синочок уже зможе заселитись у новий свій дім.
— Вам та квартира років двадцять ще потрібна не буде, та й навряд чи згодиться узагалі. а от Льошик мій свій кут матиме. Збиратиме на своє житло, а поки буде спокійним.
Ми з дружиною перезирнулись. Обоє були здивовані такою заявою, якщо чесно. Нам і на думку таке не спадало, а тут прямо за нас уже все й вирішили не спитавши. Відмовили обоє і одразу.
Ох що ж почалось, людоньки! Найприкріше, що мама дружини говорить таке, що адекватна людина своїй донці, а тим паче онуку, ніколи в житті не побажає. Нам ту квартиру до четвертого коліна теща обклала. Побажала, аби всіх жильців звідти прямою дорогою на вічний спочинок відправляли.
Не спілкуємось з ними тепер. Дружину особливо шкода. Вона ж до мами прив’язана була і до цього моменту не помічала очевидного: та більше прихильна до її брата. Тепер вона на маленьку дитинку у мене стала схожа. Розгублена, зарюмсана і вся якась поникла.
От у мене тепер єдине питання: а чи буде нам з тим житлом щастя, якщо так одразу теща наговорила? Чи продати і взяти інше? А може уваги не звертати і жити собі далі?
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.
