7,30 ранку. Неділя. Усі сплять. Краса. І тут як грім серед ясного неба — телефонний дзвінок.
І кому це закортіло дзвонити в таку рань у неділю.
Дивлюся незнайомий номер. Виходжу швидко на кухню, щоб нікого не розбудити і піднімаю трубку:
– Алло, хто це?
– Привіт, Олю. Це твоя тітка. Ну, твоєї мами двоюрідна сестра. Пам’ятаєш, ви же з мамою до нас на гостину, коли ти була маленька, приїздили? Мені твій номер телефону і адресу мама твоя дала. Так от, там до тебе зараз приїде моя онука з подружкою, прихисти їх, будь ласка, на тиждень-другий поки вони не знайдуть житло. Готель це дуже дорого, а грошей немає. Та й нашо ті готелі якщо рідня у місті є, правда ж? Дівчатка вчитись хочуть, вони трохи поживуть у тебе, а потім винаймуть квартиру.
— Як Ви собі уявляєте, у нас всього дві кімнати, в одній ми з чоловіком, в іншій діти у кількості трьох чоловік, куди я їх поселю?
— Та візьми на якийсь час дітей до себе, а вони нехай поживуть у дитячій. Та ти не хвилюйся, вони невибагливі, їм на підлозі постелиш і вони спатимуть. Та й до їдять вони не багато.
— Ви хочете, щоб я їх ще й годувала два тижні? У мене, між іншим, маленька дитина.
— Олечко, щось я не розумію, ми родина чи як?
Не встигла я зрозуміти все, що сталося, як пролунав дзвінок вже у двері.
На порозі стояли дві дівчинки з валізами в руках. Твоя мама сказала що ви завжди раді нас бачити. Та й як ти собі це уявляєш? дівчата вже до тебе їдуть. Щойно в таксі сіли.
Не встигла я трубку покласти, як дзвонили уже в двері. на порозі стояли дві незнайомки з величезними валізами.
— Здрастуйте, тітко Олю. Я ваша двоюрідна племінниця, а це моя подруга. Бабуся Вам дзвонила та сказала, що Ви згодні нас прийняти.
Ну, що було робити? Не пускати дітей в хату? Хіба вони винні?
— Ну, заходьте. Тільки одразу кажу, що надовго Вас залишити не можу, шукайте квартиру. Ні про які два тижні мови не має. три дні максимум.
— Та ми вже почали шукати варіанти.
Ну провела їх на кухню і говорю:
— Давайте я вас погодую з дороги, поки мої сплять, а потім думатимемо як вас розмістити.
Зробила вівсянку, поклала їм на тарілку до вівсянки по котлеті з підливою і свіжий огірок нарізала.
Дивлюсь котлету та огірок з’їли, а вівсянку і не чіпали.
— А може ще щось є, тітонько. Їсти дуже хочеться.
Дивлюсь на них обох думаю, чи плакати, чи сміятись.
— Є все. У магазині за рогом. А в мене ось тільки каша і по котлетці.
Подякували і пішли у місто. Сказали, що у них справи.
Тиждень вони у мене прожили. Більше я не витримала. Одне діло у селі з погребу гостей приймати, а інше у місті на двох чоловік додатково дорослих готувати. Тим паче, що нічого зі свого боку вони до столу не купували.
Рівно за тиждень уже сама знайшла ріелтора і поїхала з дівчатами квартиру дивитись. Гарна однокімнатна квартира. Господиня не проти студентів і не проти, аби їх там більше двох жило. Тобто, варіант відмінний. Дівчата походили-пом’ялись, а потім до мене підходять і кажуть, що грошей у них на таку квартиру немає. Гаразд, я вже була готова їм позичити скільки не вистачало, але виявилось у них узагалі грошей ніяких немає.
— Бабуся ж казала, що ми поки у вас житимемо, а там побачим, як життя покаже. То що нам робити?
Мені аж шкода їх обох стало. Ну що з них візьмеш обом по сімнадцять. Я сама мама і розумію, що не всі діти дорослішають по своїм рокам. Дзвоню я тітці своїй, аби все розповісти і попросити аби грошей їхні батьки перевели. Але чую, що фінансів у них немає і взагалі, на що це схоже. Не виставлю ж я дітей з дому. Вони, он які молодці, навчались гарно, на державне потрапили, а я їх таких талановитих не підтримую.
Не буду дослівно розповідати, що я там говорила, досі соромно, але от дітей оцих двох шкода стало прямо до сліз. Підписали ми той договір і орендували для них ту квартиру. За тиждень знайшли їм ще двох дівчат на квартиру. Сказала їм прямо. Якщо хочуть жити і вчитись у місті, то повинні і працювати, адже я не зможу їм більше нічим допомагати.
Три роки відтоді минуло. Мої студенточки розумнички і молодці. Навчаються на відмінно, мають стипендії. Працюють у вільний час, аби оплатити житло.
Ні “дякую” за цей період, ні хоча б дзвінка від родичів я не дочекалась. Але не це головне. Головне, що дівчата дуже розумні і одразу зрозуміли, що самим потрібно про себе думати. А їхні батьки? Ну що я можу сказати… Зі своїми дітьми я так ніколи не вчиню, це точно.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.
