fbpx

Донька вийшла заміж, а нам сказала про це лише після весілля. Ні зятя, ні сватів ми жодного разу не бачили, донька соромиться нас, ми люди прості. Не хоче, щоб нас бачила родина чоловіка

Сама я народилася в маленькому містечку і, скільки себе пам’ятаю, завжди мріяла поїхати в столицю і оселитися там жити назавжди, щоб мати краще і яскравіше життя, адже вважала, що саме там можна досягнути справжнього успіху і вершин в кар’єрі.

Але вийшло не так, як мріялося, згодом я вийшла заміж за місцевого хлопця, який жив недалеко від нас, народила двох чудових доньок, і моє бажання про переїзд з невеликого містечка в столицю так і не здійснилося, а залишилося лише мрією. Та я вважала, що моє життя досить таки добре склалося, рахувала себе щасливою людиною, а мрія – залишилася мрією.

Коли наша старша дочка вирішила продовжити навчання в столиці, коли закінчила школу, ми з чоловіком підтримали її, чим могли, і зраділи. Вона була відмінницею, їй легко давалося навчання, адже старалася добре вчитися, росла розумною і допитливою дівчиною і нам хотілося, щоб у неї було щасливе майбутнє, а не таке звичайне життя, як у нас. Ми намагалися дати їй гарний старт, щоб вона мала світле майбутнє.

Після від’їзду доньки в столицю, нам не вистачало її.

З грошима нам з батьком було важко на той час. Доводилося на всьому економити, обмежувати в чомусь нашу молодшу доньку. Але ж ми розуміли, що хороша освіта дозволить старшій доньці знайти хорошу роботу в будь-якому місті і не повертатися в наше маленьке містечко. Сподівалися, що через якийсь час вона допоможе своїй молодшій сестрі теж з переїздом до столиці і з пошуком хорошої роботи, не залишить її.

Загалом ми мали велику надію на свою старшу доньку Мирославу.

Мирослава постійно дзвонила нам зі столиці і розповідала, що задоволена і переїздом, і навчанням, і новим знайомствам.

Я просила нашу доньку приїхати влітку додому, провідати нас з татом та сестрою, ми скучили за нею, дуже хотіли побачитися і поспілкуватися, почути як вона там, що нового в неї.

Але Мирослава постійно відмовлялася, говорила, що у неї якісь важливі справи і турботи там, навіть у вихідні дні часу немає. Мирослава також поділилася зі мною новиною, що зустрічається з чоловіком, на 7 років старший за неї.

З одного боку, я була рада за свою доньку, що чоловік зі столиці, значить небідна людина. Але з іншого – він значно старший за Мирославу. Я постійно думала про це.

Ми так хотіли зустрітися зі своєю дочкою, але вона була заклопотана своїми особистими справами і тепер новими стосунками. Гроші ми з чоловіком доньці так і продовжували відправляти раз в три місяці, відмовляючи собі багато в чому і своїй меншій донечці, відповідно, вона ж біля нас, все що їй потрібно ми самі можемо придбати, ми навіть не відкладали для неї нічого.

Після закінчення навчання Мирослава влаштувалася працювати на хорошу роботу. Що стосується мене, я була щаслива. Моя мрія здійснилася врешті. Нехай не я, але моя рідна донечка поїхала з маленького містечка і успішно влаштувалася жити й працювати в столиці, про що більшість людей можуть лише мріяти. Я сподівалася, що її чекає світле майбутнє.

Якось Мирослава приїхала до нас на два тижні в гості. Це була вже доросла, доглянута, молода жінка, яка звикла жити без нас. Нам було дуже сумно з батьком усвідомлювати, що це вже не маленька дитина, яка потребує батьків. Її манера поведінки, слова говорили про те, що вона вже виросла і приїхала лише тому, що ми про це вже давно її просили.

Через рік Мирослава вийшла заміж і повідомила нам цю новину лише після весілля. Дочка посоромилася нас навіть запросити на своє одруження. Наша, вже давно доросла, дівчинка просто подзвонила і поставила нас перед фактом, що тепер вона заміжня жінка, у неї тепер є своя сім’я.

Ми досі з чоловіком не розуміємо, чому вона так вчинила? Дочка знає, що ми на всьому економили, щоб дати їй гарну освіту і допомогти переїхати в столицю, ми, можна сказати, останнє віддали заради неї і її щасливого майбутнього. З рідною сестрою вона перестала взагалі спілкуватися. Лише зрідка запитає, при телефонній розмові “ну як там сестра”?

Що мені дав переїзд доньки в інше місто? Чоловік дуже сумує за своєю дитиною, адже в минулому вони були дуже близькі і постійно були разом, адже ми дуже дружна сім’я.

А тепер Мирослава ще й не хоче знайомити зі своєю новою сім’єю, ми досі жодного разу ні зятя, ні сватів своїх не бачили. Так прикро і сумно від цього на душі, що й словами не передати. Як вчинити в ситуації, що склалася? Що ми зробили з чоловіком не так? Донька нас навіть не запрошує в столицю познайомитися з її чоловіком і свекрами, а до нас навіть їхати не збираються.

Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

You cannot copy content of this page