І тільки випадково я дізналася у розмові, що моя мама кілька років тому склала заповіт і відписала все своє майно моїй молодшій сестрі Ані.
Коли мама про це мені проговорилася, то першим, про що спитала мене, було:
– А що, ви тепер нам допомагати не будете?
Справа в тому, що я і мій син активно беремо участь у житті моїх старих батьків. Їм по 84 роки. Продукти, лікарні, ремонти, поїздки до моря і просто мчимо до них за першим покликом.
Звісно, ми допомагати не перестали. Але в мене у душі оселилася якась образа за те, що мені не сказали про це. Зробили все у мене за спиною та 11 років мовчали! Я, власне, і не претендую особливо на спадок. Ми з сестрою в рівних умовах перебуваємо, кожен живе окремо. Батьки живуть самі.
Але так неприємно, хто б знав. Коли б мені про це повідомили, якби не випадок? Але нещодавно мама попросила відвезти її до нотаріуса, переписала на нас двох заповіт. Перед цим я зателефонувала Анні і сказала, що мама хоче переписати заповіт.
Так, зараз, ніби справедливість перемогла. А от образа та недовіра у моїй душі до мами та сестри залишилися. Ми завжди збираємося всі разом на всі свята та дні народження, а я більше не можу так, як раніше, спілкуватися з рідними і найдорожчими людьми.
І зараз я дивлюся на них із недовірою. Образа не пройшла і майбутня спадщина зовсім мене не тішить.
Відразу скажу, що конфліктів між нами не було. Ось тільки мама мене до тата ревнувала, бувало. Я завжди вважалася батьковою донькою, а вона дуже сердилась на це і про тата говорила у моїй присутності щось недобре. Не можна так нищити любов дітей до батьків.
І зараз я на маму у Аню дивлюся зовсім іншими очима. Виходить, що близькі – зовсім ніякі і не близькі. Почуваюся дуже неприємно і самотньо. А як прости їм – не знаю.
Автор: Ірина
Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
