Мама змусила мене поїхали навчатися в Чехію з Луганщини. Проти своєї волі, можна сказати, я тут залишилася. Але тепер приютила й розселила три родини рідні з України.
Та про все по-порядку.
Як я сказала, я виїхала до Чехії за вищою освітою та «затрималася» на десять років.
До 18 років я жила в на Луганщині, після закінчення школи в 2010-му переїхала до Праги і залишилася тут. Ось уже десять років Чехія для мене – другий дім, і це попри деякі «але».
На моєму переїзді до Чехії свого часу наполягала мати. Я родом із маленького луганського містечка, там народилася і виросла, там же закінчила школу, але здобувати вищу освіту хотіла за кордоном. Події в Україні, до яких вже тоді доклала рук рф, спонукати мою маму вмовити мене зважитися на навчання в Європі.
Насправді це рішення було прийняте одноосібно моєю мамою, яку, своєю чергою, «обробили» її друзі. Свого часу вони отримали в Чехії громадянство, тому аргументів на користь навчання саме тут у них було достатньо.
За навчання саме у Празі був один вагомий аргумент: тут можна здобути освіту безкоштовно, якщо вступити до державного вишу і проходити програму чеською мовою. Бонус для студентів – стипендія. Її надають не за «відмінно» у заліку, а на підставі заяви.
Я отримувала 2,5 тис. чеських крон раз на три місяці. За відмінне навчання до цієї суми додають ще близько 3-4 тис. крон. Студенти-відмінники з Карлового університету в Празі взагалі отримували додатково майже 10 тис. крон.
До переїзду я, звичайно, готувалася – мову вчила рік з половиною в чеській спільноті з носієм. У принципі, чеська мова схожа на нашу, у нас багато однакових за звучанням та значенням слів. Але мова все одно складна: у них так само, як і у нас, змінюються закінчення кожного слова, відмінюються дієслова і так далі.
Моє навчання допомогло мені лише у побудові простих фраз. І до речі, всі навколо говорили мені, що після двох-трьох місяців життя в середовищі я розмовлятиму чеською, як рідною. Але ні – чеська «зайшла» через три з половиною роки життя в країні.
Перед тим, як вступити до університету, я проходила додаткові курси. Вони не обов’язкові, але якщо збираєшся навчатись далі, бажано їх закінчити. До речі, договори, укладені із проміжними навчальними закладами, прикладаються до пакету документів на візу. На цих підготовчих заняттях навчають чеську, англійську або ті предмети, які потрібні для вступу.
У моєму випадку це були річні курси чеської мови від Карлового університету. Вважаю, що їх необхідно закінчувати всім, тому що для проживання в країні в будь-якому випадку потрібна чеська, навіть якщо вчитися будеш англійською, якою тут, до речі, говорять далеко не всі. Курси до того ж допомагають із нострифікацією диплома, а без неї до університету не беруть. Крім них я займалася математикою, тому що вступала на економічний факультет.
Мовні курси знайшли випадково: за два роки до переїзду ми з мамою були у Празі та під час однієї з прогулянок купили російськомовну газету у вуличному кіоску. У ній якраз і була реклама, на яку й клюнули.
Зателефонували вказаним телефоном, підняла, як зараз пам’ятаю, жінка Лаура, з якою ми потім зустрічалися і яка давала докладну інформацію про заняття. Обмінялися контактами і всі два роки тримали з нею зв’язок, а в середині одинадцятого класу ми вже оплатили навчання там. На той момент це коштувало 7 тисяч євро, зараз, можливо, більше.
У цю вартість входило все – чеська, математика, англійська та будь-який інший предмет, якщо він необхідний абітурієнту. Також у цю ціну було закладено житло на три місяці – не аби яке, а чотиризірковий готель! У ньому ми жили всім нашим табором абітурієнтів із України та інших країн: нас було п’ять груп – чоловік по двадцять у кожній.
Щоправда, жодних готельних привілеїв у нас не було – прибирали в наших номерах один раз на тиждень, харчування було за окрему плату, кухні не було взагалі, пральних машин теж. Іли ми де-небудь, а прали свої речі руками в мийці. Хтось купував електричні каструлі та сковорідки, так і викручувалися.
З першими реальними труднощами я зіткнулася вже за півроку після переїзду. Усім, хто хоче навчатися після школи в університетах Чехії, треба пам’ятати про обов’язкову процедуру нострифікації диплома – це процедура визнання освітніх документів іноземних держав, тобто згода відповідних органів державної влади про те, що ці документи мають законну силу на території даного держави.
Просто кажучи – це процес звіряння пройдених годин по кожному предмету з тим обсягом, який отримують чеські діти. Якщо з’ясується, що з якогось предмета годин у претендента значно менше, то він повинен буде здавати цей предмет.
Я та інші вступники тоді здавали історію та географію. Чеською! Через п’ять місяців життя у країні! На той момент максимум, що ми могли, це розповісти про себе та описати кімнату, в якій знаходимося.
Але вибору немає – якщо завалиш нострифікацію, то до університету тебе не візьмуть. За фактом це чи не єдиний документ, який вимагає виш, один із найважливіших. Його потрібно зберігати як зіницю ока, тому що відновити його не можна. У разі втрати – лише перездавання.
Із візою проблем не було. Головне – сказати у посольстві, що заміж не збираєшся. Збором та оформленням усіх документів ми займалися близько року, а відповідь на візу я отримала ще раніше – через два-три місяці після подачі заявки. Могла б, до речі, взагалі її не отримати: посольство візу видало, а повідомити про це мені забули. Якби мама туди не зателефонувала, ми б так і не дізналися.
Страхування на території Чехії – для візи мені вистачило страховки, поспішно купленої біля посольства Чехії в Україні. А ось у чеській лікарні цього було недостатньо, і мене відправили додому, вказавши на те, що страховка липова. З
агалом страховка – обов’язковий документ. Без неї візу не видають. Але й збір документів, і оформлення – все пройшло гладко. Та й взагалі, на мою думку, здобуття освіти – найпростіший спосіб міграції. Із візами проблем майже не виникає. Але головне – на співбесіді у посольстві сказати, що заміж ти там виходити не збираєшся, а після отримання диплома обов’язково повернешся додому!
І ось минуло 10 років, я вже тут заміжня, працюю. прийняла й розселили рідню з України, волонтерю, допомагаємо, як можемо.
Кажуть, що міграція за рівнем переживань дорівнює втраті коханої людини. Спочатку ні про яку зону комфорту і мови бути не може, а процес асиміляції дуже індивідуальний.
Як і в будь-якій країні, різні тут є люди, але добрих більше. Але я досі з чехами практично не спілкуюся, вони для мене надто специфічні, і мені легше зі своїми, нашими емігрантами різних часів.
Незважаючи на те, що країна дуже маленька, місцеві відрізняються одне від одного. Чехи, які часто подорожують, мають досвід роботи за кордоном або працюють у міжнародних колективах і знають англійську мову – вони більш прогресивні у своїх поглядах. Вони відкриті до людей, з ними простіше і навіть можна дружити.
А є такі, хто буквально молиться на свою країну. Вони особливо нікуди не їздять, а для щастя їм потрібне лише пінне наприкінці робочого дня. Такі зазвичай нелюблять іноземців.
Ще можу сказати: стережіться сусідів-пенсіонерів. Вони по кожному зайвому звуку дзвонять до поліції. Бабусі в під’їздах теж є, як і у нас. Але якщо людина сама по собі не проблемна, то все в неї буде добре.
Спеціально на конфлікт тут ніхто не наражається, і якщо ти поводишся адекватно, то й оточуючі поводитимуться з тобою так само – ось це я й стараюся донести всім українцям, які приїхали вже зараз, в новій хвилі.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, спеціально для Ibilingua.com
