Я все своє свідоме життя працювала в Італії. Майже 25 років я дарувала своє тепло іншим людям, поки вдома залишалися чоловік та маленька донька Іринка. Тоді я не могла зробити інакше, адже чоловік Олег залишився без роботи. Його мама довгий час хворіла, і чоловіку доводилося левову частку свого часу приділяти їй.
Я не чинила опір, адже розуміла, що мама – це найцінніше, що є у кожного з нас. Тим більше, що у Олега, крім матері, нікого не було. Я погодилася працювати за двох, щоб він міг повністю присвятити себе догляду рідної душі.
Я була щаслива, що моя мама теж увійшла в становище і взяла виховання Іринки на себе.
Але навіть тривала розлука з донечкою не завадила нам підтримувати зв’язок. Я була готова на все, щоб дочка мала найкращі гаджети, модні речі, дорогу косметику. Я робила все, аби Іринка була щаслива.
Щиро кажучи, я навіть не думала, що це може зіпсувати дочку. І такого й не сталося. Іринка найбільше цінувала не подарунки, які я дарую, а мою увагу та сили, які я витрачала на все це.
Донечка завжди намагалася відповідати тим самим. Вона влаштувалася на роботу, як тільки змогла, і потихеньку почала відкладати гроші ще зі студентських років.
Я всі ці роки думала, що моя сім’я живе добре. Хоча питання свого спілкування з чоловіком я намагалася не порушувати. Ми з Олегом давно зрозуміли, що охололи й віддалилися. Але завести мову про розлучення першим ніхто не міг.
– Мамо, це здорове рішення за багато років. Я батька не бачила з того моменту, як почала жити з бабусею. І це в нас нібито все було гаразд. Розумію, що йому треба було доглядати свою матір. Але він просто відмовився від нас з тобою, – одного разу сказала у слухавку телефону Іринка.
Я була приголомшена сміливими думками дочки, але розуміла, що вона має рацію. Я захоплювалася мудрістю своєї ще такої молодої доньки.
Розмову про те, щоб розлучитись, Олег сприйняв як належне. Я й сама розуміла, що за такий довгий час життя нарізно, ми навряд чи зможемо відновити колишні почуття.
Але тут мене чекав “сюрприз”. Хоча спершу Олег погодився на розлучення, потім дав задню. Я не розуміла, що змусило його змінити свою думку. Але, на жаль, слова чоловіка не змусили себе довго чекати.
– Віддаєш мені всю свою останню італійську зарплату і отримаєш розлучення, – коротко резюмував Олег.
Я не зла, як реагувати. Я лише приїхала у квітні цього року і розраховувала, що зможу деякий час протриматись у рідній країні без роботи, на збереження. Потрібно було відпочити, звикнути. Що я робитиму, якщо все віддам? Та ще й просто так, заради чужої забаганки.
Тут втрутилася Ірина.
– Не варто про це хвилюватися, матусю, адже в тебе вже не той вік. Я вирішу це питання. І розлучення отримаємо, і з грошима залишимося, – запевнила мене дочка.
Я гадки не мала, як дочка проверне таку оборудку, але погодилася. Життя далеко від дому і роки тотальних обмежень підкосили моє здоров’я.
У той день я сиділа за столиком ресторану та чекала на своє замовлення. Хоча я й соромилася витрачати гроші на походи ресторанами, ще й у такий час, як зараз в україні, але Ірина наполягла. Ще б пак, як сказала дочка, такий привід залишити без святкування!
Мало того, що розлучення отримали, так ще й успішно підмінили конверти з грошима.
– Як же, ще всяких ледарів на собі тягти. Посидить без італійської зарплати, може, порозумнішає. Сам би татусь до такого точно не додумався, це його нова пасія грошенят захотіла. Уявляю їхні обличчя, коли вони побачать у конверті порожні папірці, – реготала моя Іринка.
А в моїй голові роїлися думки: «Дочка проти моїх нових поїздок до Італії. Але чи можу я так? Чи вистачить тих грошей, що вдалося накопичити мені та Іринці на гідне життя?»
Проте навіть ці тривожні роздуми не псували відчуття щастя у моїй душі. Я тепер поруч зі своєю рідною душею, моєю донечкою, у своїй рідній країні, і відчуваю, що мені весь час хочеться посміхатися.
Може, моя дочка має рацію? Тепер Ірина бере кермо влади в свої руки, а мені варто їй повністю довіритися – так підказує мені материнське серце.
прередрук без посилання на ibilingua.com.
Фото ілюстративне, спеціально для ibilingua.com.
