Нас в родині троє дітей. Сестри старші від мене на 10 та 11 років. Другий шлюб матері. Я перша дитина для батька і третя для неї. Мати мене народила для батька, а батько хотів сина. Підсумок досить сумний для всіх, крім мене.
Я народилася, живу, відчуваю, існую. Виховували у суворості. Адже батько виховував мене як чоловіка, а мати дбала лише про зовнішній фасад уявного добробуту.
Батько не займався вихованням нерідних дочок, а з мене створив чоловіка в спідниці. Як гадаєте, як до мене ставилися сестри? Правильно, ніяк. Занадто велика різниця у віці, надто різне ставлення до сім’ї.
Так, я єдина дитина у сім’ї з вищою освітою, але це не заслуга батьків. Це протест проти фрази матері, що я ні на що не здатна.
Особисте життя моє спочатку не складалося. Мені було важко довіряти комусь. Та й за характером я скоріше здобувач, що відлякувало всіх сильних чоловіків. А будувати життя з кимось слабшим за мене я не вважала за потрібне.
Зараз мені 40 із хвостиком. Заміжня трохи більше 10 років, є двоє близнюків. І я вдячна, що саме близнюків, то я всю свою любов поділяю між дітьми порівну.
Що ж моя колишня родина? Батько пішов від матері, як тільки мені виповнилося 18 років. Поки я навчалася, мені не виділили ні копійки, ні на їжу, ні на проїзд. Від слова зовсім. Аргументували так: «ти доросла справляйся сама, а допомагати треба старшій, там онук народився».
Я підробляла, робила курсові та розрахунки, отримувала стипендію. Словом, все сама.
Відколи він пішов від матері, батько хутко випарувався з мого життя. Кілька разів намагалася налагодити стосунки з матір’ю. Був, знаєте, такий комплекс недолюбленості. Але після кількох ситуацій усвідомила, що крім ролі банкомату мені нічого не запропонують, і самоусунулася з їхнього життя.
Минуло багато років. Батько з’явився, здоров’я підкачало. На той момент я вже була заміжня, з квартирою, хорошим доходом, як кажуть – повна чаша. Батько захотів жити разом зі мною та чоловіком.
Відправила я його жити до мами, зі словами: «Там ваш спільний дім, а тут вашого нічого немає». Не пішов, та й хто б пішов на його місці?
Рік тому мама заслабла, і вони на сімейній раді (мама та сестри) вирішили, що відтепер мати повинна жити зі мною. А що? Я молодша за всіх, заробляю найбільше, чоловік знову ж таки є, теж добре заробляє, живемо в столиці.
А те, що мати моїм існуванням поцікавилася лише два роки тому, саме після переїзду до столиці, це нормально?
Мій варіант – я плачу за будинок для людей похилого віку, і вона живе там. Або ми продаємо її трикімнатну квартиру в її місті, і купуємо однушку в столиці, при необхідності скидаючись усі разом. Вони не підтримали, бо квартира потрібна старшому онукові, йому жити ніде. А про будинок для людей похилого віку ніхто слухати не захотів.
Підсумок – я живу з чоловіком та дітьми. Сестри з мамою. Батько сам десь. І знаєте, що? Я абсолютно не відчуваю докорів совісті. Вони для мене – чужі люди.
Люди, які відвернулися від мене в момент, коли була потрібна допомога, і згадали про мене, коли їм знадобилося. Як кажуть, не брудніть в колодязь, з якого ще попросите пити.
Передрук без посилання на ibilingua.com.
Фото ілюстративне, спеціально для ibilingua.com.
