fbpx

Після весілля свекруха дуже просила, щоб ми перебралися жити до неї: квартира велика, комуналку вона не потягне. Не те, щоб я шкодувала матір чоловіка, але грошей на оренду житла не було, зовиця вийшла заміж за кордоном і я собі так подумала, що квартира буде нам. Поселилися ми в найбільшій кімнаті

Я навіть не знала, щиро кажучи, як ми викрутимось і що говорити, і головне, що мати мого чоловіка озвучила своє рішення буквально в останній момент, ми навіть і не сподівалися на таке, а весь час нам з чоловіком зовсім інше вона обіцяла, справжні гори золоті, – моя подруга Надія якось поскаржилася на свою свекруху.

Тамара Петрівна, так звуть маму чоловіка Надії, Анатолія. Родині вже 9-й рік. І всі ці роки подружжю жилося дуже непросто, якщо так можна сказати. А ситуація в такому непростому квартирному питанні, з якого випливають інші неприємності, вельми зіпсувалася перед початком нового навчального року.

– Ми, як одружилися, – каже Надія, – жили перший рік з моєю свекрухою. Свого житла у нас не було, першого внеску на те, щоб взяти квартиру в кредит ми теж не мали, адже заощаджень не було у нас. А зовиця, сестра мого чоловіка Анатолія, як раз заміж вийшла і в іншу країну з чоловіком поїхала. Свекруха моя тоді нас сама покликала до себе: сумно їй, дорого жити одній, квартира велика – комунальні платити їй одній, виявилося, не по кишені.

А через рік, сестра Анатолія несподівано повернулася до мами з новонародженим сином на руках.

– Я повинна дочці своїй допомогти, адже її більше нікому підтримати у такий важкий час, – сказала тоді Тамара Петрівна і запропонувала родині сина квартиру орендувати. Це ви усі гаджети нові купуєте, в інтернет-магазині ROZETKA все замовляєте, по мережі магазинів Фора їздите, а моїй доньці ще потрібно подумати, де їй шматок хліба взяти.

– Я якраз тоді тільки дізналася, що чекаю дитину, – згадує Надія, – з квартири маминої ми пішли. Грошей зайвих не було, декрет, як згадаю – нам тоді дійсно важко було, непрості часи для нас тоді настали. Мої батьки далеко жили, допомагати нам грошима вони не могли, та й нічим не могли, крім слів підтримки, вони люди зовсім не багаті, самим на життя ледве вистачає, кожна гривня на рахунку у них.

А в той рік, як раз за місяць до виходу Надії з декрету, зовиця з чоловіком помирилася і знову поїхала до нього разом з маленьким сином. А Тамара Петрівна якраз на пенсію вийшла, картку в Ощадбанку відкрила і пенсію на ній стала зберігати для своєї доньки.

– Не те, щоб ми її дуже шкодували, – каже Надія, – але тут все одне до одного вийшло: бажання зберегти гроші, постійні скарги та прохання свекрухи.

– Я одна-однісінька тут цілими днями сиджу, вже немолода людина, – скаржилася мама Анатолія нам кожного дня, – на пенсію одну зараз зовсім не розгуляєшся. Комуналку платити дорого, та й ви гроші відкласти через цю оренду так і не можете, та й внучка в дитячий садок пішла. Хворіти буде часто, а як ти, Надіє, працювати будеш? Повертайтеся до мене, я вам допомагатиму, всім буде легше, коли ми жити будемо разом.

Її слова здавалися усім раціональними та розумними та той час, адже оренда квартири дуже багато грошей забирала, Анатолій з сім’єю повернувся до мами.

– Побут у нас складався добре, як не дивно, – визнає Надія, – та й треба сказати, що з донькою свекруха дійсно нам допомагала: я на лікарняні не ходила, з’явилася у нас можливість відправити нашу донечку на гуртки, і в музичну школу. І грошей ми відклали, навіть незважаючи на те, що оплату комуналки і харчування практично повністю з чоловіком взяли на себе. Все ж дві зарплати і на оренду житла не витрачатися.

А восени сестра Анатолія остаточно повернулася до своєї матусі: її сімейне життя закінчилася, шлюб розпався, з чоловіком розлучилися, він вже іншу зустрів.

– Ну як ми в двокімнатній квартирі будемо жити усі разом, уявляєте? – турбувалася мама Анатолія. – У моєї доньки син, ви з дочкою, мені, виходить, на кухні жити? Давайте вже, час прийшов, беріть собі квартиру в кредит.

– Виходить, що нас знову через зовицю попросили звільнити квартиру, – згадує Надія, – як потрібні – звуть, як не потрібні – йдіть, куди завгодно. А нам на перший внесок не вистачало, добре, вирішили взяти в борг.

– Мені дочці треба допомогти, – постійно повторювала свекруха, – я допомагаю тому з дітей, кому в даний момент важче. Вас двоє, а донька моя одна.

– Собі вона допомагала теж, – Надія зараз на Тамару Петрівну в образі, – ну добре, ми гроші позичили, поспіхом документи зібрали. Свекруха зраділа: швидко ми з’їхали від неї. На радощах обіцянок надавала:

– Я вашу донечку буду зі школи забирати, на гуртки водити, не хвилюйтеся. Все під контролем буде. Працюйте, кредит свій виплачуйтеь, для дівчинки нічого не зміниться.

Справа в тому, що дочка Надії та Анатолія йде в 1-й клас. Уроки в школі будуть закінчуватися рано, а батьки працюють досить далеко від будинку.

– Квартиру ми і брали поруч з Тамарою Петрівною, – пояснює Надія, – з тим розрахунком, що дочка буде під бабусиним наглядом, так як вона сама нам і обіцяла: привести, нагодувати, природно, у нас. На гуртки відвести, нас дочекатися з роботи.

А кілька днів тому, буквально в одному кроці від шкільного порога дочки, Тамара Петрівна зробила одне невелике, але суттєве уточнення до своїх обіцянок:

– Жити зараз важко, моя донька на роботу ще ніяк не влаштується. Пенсія маленька. Та ще й у неї дитина є. Ні, я не відмовляюся допомагати з онучкою вам, звісно. Але ж, якщо б ви взяли няню водити дівчинку на гуртки, ви б платили гроші їй за цю роботу? Я не прошу стільки ж. Зроблю знижку, як-не-як рідна внучка вона мені. Але безкоштовно робити нічого не буду, зрозумійте мене, зараз дуже важкі часи, вас двоє, вам легше впоратися з цими труднощами. Я б могла влаштуватися точно так же з чужою дитиною і отримувала б гроші. Моя донька каже, що за кордоном – це в порядку речей. Бабусям за допомогу платять.

– Зрозуміло, – каже Надія, – донька воду каламутить. Але суму з нас запросили серйозну, навіть з урахуванням знижки. Ми не потягнемо і кредит, і борг, і оплату послуг бабусі-няні. І головне, дотягла до останнього. Досиділа, майже, до кінця літа, нічого раніше нам не говорила.

Надія з чоловіком поговорила, йому теж вся ця ситуація приємних емоцій не доставила. А потім знайшла вихід.

– Знайомство з бабусею-сусідкою, – каже вона, – у неї внук в нашу ж школу ходить, а живе вона з сином і невісткою. Ну і домовилися, що нашу донечку вона буде приводити з школи і на гуртки відправляти. Так, ми їй будемо доплачувати, але вже зовсім інші гроші – чисто символічно. Як цю звістку зустріла наша бабуся? Докорами і суцільним незадоволенням, що ми чужій людині готові платити, а їй ні. А мені так і морально легше, і по грошах дешевше. Мати якісь справи зі своєю свекрухою більше не хочу.

– Я розраховувала на ці гроші, – сказала синові Тамара Петрівна, – як ми з донькою моєю тепер жити будемо і на що?

– І попросила щомісячну надбавку до пенсії, – усміхається, з нерозумінням, Надія, – мовляв, син, мовляв повинен допомагати рідній матері у такі непрості часи. Анатолій мій? Відмовив. Якщо вже переходити на грошові розрахунки з мамою, то у всьому. Вона не зобов’язана з онукою займатися безкоштовно, ми не зобов’язані платити просто так, щоб вона з донькою собі продукти купували.

Я взагалі не хочу спілкуватися з матір’ю чоловіка, вона корислива жінка. Чи варто взагалі мені спілкуватися з свекрухою і зовицею після всього, що вони влаштували мені?

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page