– І нащо ото з самого ранку дзвонити кришками?
– Я їсти хочу, – буркає чоловік.
– Ти не бачив, коли я встала? Чи я маю махнути рукавом і з’явиться варене і печене?
– Така ти господиня! Навариш на вечір, я спати не можу, бо живіт репає. А ранком би їв, то нема і живіт крутить від голоду.
– А самому нема собі їсти зробити?
– Нащо ж я тоді женився?
Цьому діалогу скоро сорок років! Валя вже не вкладає в нього стільки емоцій, скільки вартувало б, просто згадує своє дитинство.
Завжди мама ліпила пироги і першим їв тато та братик, а далі вони: мама, бабуся та Валя. Пригадує, як бурчало в животі і як самій хотілося з’їсти смачний вареник з сиром, та в сметанку, щоб вода з вареника солоно чвиркала і все це разом робило незрівняний смак страви.
Батько наливав з графинчика і смачно уплітав пироги, поки вона відвернувшись, ліпила свою першу «залі пуху». Бабуся показувала, як правильно затискати тісто, щоб начинка не вилазила, а мама розтачувала велику пелиничку аби в неї вмістився сир.
Батькові й в голову не приходило почекати чи покликати доньку, навіть сина не годував, це робила мама, одразу, як витягувалися пироги і дитина просила їсти.
Далі була юність і все повторювалося саме так, як і було, просто вона вже робила більше, ніж «заліпуху»: чистила картоплю, терла морку чи буряк.
На найвищому рівні дівоцтва, вона вже мала крутити голубці і збирати піну з холодцю.
Коли вони з Іваном одружилися, то їй в голову не приходило щось змінити – він перший їсть, а вона опісля, як все доведе до ладу, як всім поставить на стіл, та подасть хліб, а далі сіль, а чи є перець, а може зелена цибулька?
Коли підросла її донечка Софійка, то функцію «принеси-подай» виконувала вона. Вона ж, Валентина, щасливло гладила синочка по голові і раділа, що всім смакує.
Встигала всіх погодувати в родині і про господарку не забувала. Рахувала себе за зразкову ґаздиню.
Коли привів Василько невістку, то Валя зраділа, бо ще й онуків буде своїми стравами радувати. Пригадує, що, коли сіли за стіл, то син попросив ще щось подати і вона схопилася та несе, а невістка каже:
– А чому ти сам не візьмеш.
– Та ж мама подасть, – так звично сказав він, що невістка насупилася.
– А чо ж ви, мамо, не сідаєте, – питає вона Валю.
– Та вже. Ще лиш на каву поставлю.
Невістка тільки дивиться, а Валя все метушиться та приказує:
– Ой, Васильку, цю котлетку не бери, бо пригоріла – я з’їм.
Скоро невістка показала свій норов, бо не мала наміру бути останньою, не дивно, вона ж вдома одиначка. А сталося це, коли чоловіки всілися за недільні пироги. Невістка, Леся, й собі встає з-за стільниці та бере миску.
– Почекай, доню, – спиняє її Валя, – Хай чоловіки перші поїдять, а потім вже ми собі доліпимо.
Оце «доліпимо» означало, що треба було виліпити всю начинку, а потім разом зварити всі пироги «аби два рази не вставати».
– Я в цьому домі служницею не буду, – так голосно невістка сварилася з її Васильком, що не треба було й прислухатися, – Що ви обоє матір взяли під ноги – то ваш гріх, але я себе не дам отак поштурхувати. Або я людина, або шукай собі іншу жінку!
– Лесю, та що ти таке кажеш, – захищала своє ярмо Валя, – Та ж ми – жінки, що ми не потерпимо. Як для тебе то так принципово, то сідай з чоловіками…
Невістка гримнула дверима і скоро вони переїхали до міста. Валя не одну сумку везла, що їй руки обривало, бо жаліла, що синочок голодний. А як бачила, що він за собою тарілку миє, то мало не плакала з жалю.
– Отаку маю невістку, – розказувала подругам.
Роки пролетіли і вже їй самій важко витися навколо чоловіка, а ні невістки, ні онуків нема аби підсобити. Від Івана залишилося те саме «принеси та подай», а їй вже й ноги не служать та й бажання виварювати десь пропало.
Зараз їй інколи приходить думка, що невістка таки була права, але за звичкою й далі бурчить, що вона онуків заставляє самим собі бутерброди робити.
Фото Ярослава Романюка
