Якщо чесно, я ніколи не думала, що дійде до ось такого. Від своєї матері я такого точно не очікувала. Але є, як є. А вся справа в тому, що я догледіла свою бабусю, бо у мами здоров’я на це не було. А от коли бабусі не стало, мама одразу одужала і почала активно діяти.
Я змалку жила у бабусі. Якщо узяти за великим рахунком, моя мама мені ніколи мамою і не була – мене виховувала бабуся. А моя матуся намагалася влаштувати своє життя. То вона роботу підходящу шукала кілька років за кордоном, то заміж виходила кілька разів. Ясна річ я у таке бурхливе життя не вписувалась, тому мама і віддала мене на виховання своїй матері.
Я не скаржусь, бабуся дала мені все, що могла. Я була одягнена і взута, вона водила мене на гуртки, навчила усьому, що я нині вмію. Вона мене справді любила і я відчувала її тепло усе своє життя.
Мама ж епізодично з’являлася в нашому житті, але погостюючи кілька тижнів, вона зникала без попередження, тож я до неї ставилась швидше, як до гості, ніж як до неньки.
Вчитися я поїхала до іншого міста, але доучитися не встигла. Бабуся злягла і їй потрібен був догляд. Довелося все покинути і їхати доглядати її. Звісно, я мамі розповіла про те, у якому стані бабуся, але почула тисячу відмовок. Основною був стан її здоров’я. Мовляв сама ледь на цім світі тримається, тож допомогти нічим не може. Навпаки – сама потребує допомоги.
А от коли бабусі не стало, моя здорова і сяюча мама з’явилась одразу ж. Ну а як, у бабусі дім у передмісті, та ще й землі вісім гектарів було. тут і немічний одужає.
Підняла моя мама на вуха увесь білий світ, аби дотримати спадщину. Звідки й сили у неї беруться, аби уже який рік підряд доводити, що саме вона усе отримати повинна.
А мені так усе це огидно, сил немає. З дитинства я ставилась до матері поблажливо. Усе у вухах слова бабусі “ну така вона, але ми ж її любимо, правда?”.
Звісно, відступати я наміру не маю, але ніколи і подумати не могла, що все дійде до ось такого. Я ж її донька, невже можна бути от такою людиною?
17,12,2022
Головна картинка ілюстративна.
