Мій син Тарас – військовий, офіцер. У 2015 році він служив на Донбасі, звідти з села й привіз Улянку.
Мені, треба сказати, невістка припала до душі, як то кажуть, сподобалася. Гарна, хазяйновита, сина видно, що кохає.
Народився у них за два роки мій онук Ромчик. Живемо ми всі в одному місті в Київській області, молоді орендують житло собі ? плюс рік тому вкладися у велику квартиру в новобудові, платять кредит.
Вме у них є, навіть дві машини, у кожного окрема.
До мене раніше часто в гості приходили, та і я до них, але рідше.
До слова, я Тараса народила вже добре за 30, Тарасу зараз 37, тому я вже літня людина. Чоловік мій давно у засвітах, я сама вже 15 років.
І ось почався новий етап війни, синочок мій знову на службі. Я чекаю, молюся. І Уляна теж, зрозуміло.
Гроші син невістці перераховує немалі, вони майже кредит закрили. 5 тисяч гривень щомісяця перераховує і мені, але хіба це гроші?
У мене пенсія 4 тисячі з хвостиком, а комуналка зараз яка? А продукти скільки коштують? А зачіску зробити чи манікюр?
Але я більше просити у Тараса не наважуюся, не зручно. А ось невістка могла б пені допомагати, якби хотіла.
Та Улянка, на жаль, такого бажання не виявляє, ак їй натякнути – сама не знаю.
Справа в тому, що невістка моя прописана з дитиною у своєї матері на Донеччині, але вже 7 років живе з моїм сином в Київській області. Рідне село Уляна зараз непідконтрольне нам.
І ось етпер Уляна оформила на себе й онука ВПО, отримує гуманітарну, але мені навіть пачки макарон чи тушонки не дає, зате подругам – будь ласка!
І якби тільки макарони. Вона ж отримує і побутову хімію, і консерви, і крупи різні, і цукор, і печиво, і згущенку. Нічим не ділиться!
Вчора мені зателефонувала господиня квартири, яку орендують Тарас і Уляна, вона моя добра знайома. От і каже мені Наталя:
– Любо, ну яка чудова невістка в тебе! Я оце пішла до них по гроші, як заходжу раз на місяць, а вона мені оплату за квартиру поюс пакунок – пакет з чаєм, печивом, консервами, макаронами, рисом і булгуром. Каже твоя Улянка: «Це вам, тітко Наталю, маленький подаруночок на Миколая, тримайте!» Мені так приємно стало, я ледве не заплакала, так розселилася. Ну золота дитина ваша Уляна, нехай Бог їхню родину береже і Тараса твого!
Уявляєте, як мені прикро стало, коли я таке від Наталі почула? Мені ж невістка жодного разу навіть пачки печива не запропонувала! А чому – я не знаю.
Мені б дійсно продукти не завадили, адже майже всі гроші на них йдуть і комуналку. А я так люблю ще й з одягу придбати щось нове, в кав’ярню з подругами сходити чи в Київ в театр з’їздити – це від нас недалеко.
Я вважаю, що життя одне, треба якісь радощі собі дозволяти. Але хіба розженешся на ту пенсію, яку я отримую? Та й додаток від Тараса не надто рятує.
Ось і думаю: чи все таки наважитися й поговорити на цю тему з Уляною? Чи у сина запитати? Але не хочеться його з такого приводу турбувати, щиро кажучи.
Як бути? Я з онуком, поки менший був, багато Уляні допомагала, тому вважаю, що на кілька пачок макарон чи рису, баночку тунця чи згушенки я вже так точно заслуговую.
Передрук без посилання на ibilingua.com.
Фото ілюстративне, спеціально для ibilingua.com.
