"На одній зі стін – досі кривавий відбиток долоні". Трагедія родичів та сусідів, яких закатували в Бучі

Після звільнення Бучі четвертого квітня на перехресті вулиць Старояблунської та Івана Франка знайшли шість обгорілих тіл. Найімовірніше, серед них – родина Шипило: Тетяна, Володимир, Андрій та їхній родич Олег Ярмоленко.

Чому ми пишемо найімовірніше? Бо хоч і сестра Тетяни впізнала загиблих у моргу та є збіг за результатами однієї ДНК-експертизи, втім процедура ідентифікації всіх членів родини ще досі триває.

Двоє інших вбитих – сусіди родини Шипило: Сергій і Лідія Сидоренки, це ДНК-експертиза вже підтвердила. Також у Бучі загинули родичі Сергій Духлій та Роман Гаврилюк, вони жили по сусідству з Шипилами та Сидоренками.

Загалом же вздовж вулиці Івана Франка та прилеглої до неї Максима Ридзанича чи не в кожну хату прийшла смерть, яку принесла російська армія. Там загинуло 11 людей.

Загиблі у Бучі. Росіяни намагалися спалити тіла вбитих аби приховати свої злочини

"Я знаю, що це вони, але на рівні підсвідомості сподіваюся, що помилилась, і не впізнала їх у морзі", – каже Олена Ситник.

Вона дотепер не отримала офіційного підтвердження про смерть своєї рідної сестри – 56-річної Тетяни Шипило, її 59-річного чоловіка Володимира і 33-річного сина Андрія.

27 квітня Олена здала зразки ДНК для ідентифікації родичів. Шостого серпня їй сказали, що є збіг з номером 143. Це номер її сестри Тетяни на Бучанському кладовищі.

"Я отримала відповідь від СБУ, що справою моєї родини займається Головне слідче управління. Там призначили експертизу на спорідненість. Це лише перший етап, коли знайшли збіг. Далі треба встановити ступінь спорідненості. У чоловіка Тані, Володимира, немає рідних. Лише двоюрідна сестра в Одесі. Відтак слідчий призначив три експертизи: сім'я (я і Тетяна); мати і син; батько і син. Нещодавно мене знову попросили здати ДНК-зразки. Поки результатів немає. І я не можу офіційно ані підтвердити, ані спростувати, що це мої рідні", – каже Олена Ситник.

Олена хоче, щоби нарешті процедура ідентифікації її рідних завершилася.

"Аби я їх не загубила більше ніколи. Та забула про Бучу, як про страшний сон", – ридаючи, говорить Олена.

Платформа пам'яті Меморіал опитала десятки родичів, сусідів, аби розповісти про родину Шипило та інших загиблих на тій вулиці, де вони жили. Нагадаємо, за інформацією МВС України, всього у районі Бучі загинуло 1137 осіб, безпосередньо у місті – 461 людина.

Історії людей. Життя до 24 лютого

Тетяна Шипило. "Це була моя опора, найближча людина"

Сестри Тетяна та Олена – родом з села Халча Обухівського району Київщини. Тетяна старша на 5 років.

Тетяна Шипило, архів Ірини

"Нашої мами не стало у 2010-му. Ми вже були дорослі, але не було такого дня, щоб не зідзвонилися. Коли вона приїжджала до мене, я відразу відчувала себе молодшою сестричкою. Таня приїхала, а значить можна відпочити. Вона мила посуд, готувала. Це була моя опора, найближча людина. З нею говорили щодня. Ми знали, хто що готує на сніданок, обід, вечерю.

Якщо вона не брала слухавку, виникав страх, що я можу втратити з нею зв'язок. Тоді я відразу дзвонила Андрію чи Вові. Ми підтримували щоденний ритуал – обов'язково говорити перед роботою, а тепер – все", – плаче Олена Ситник.

Тетяна закінчила Ржищівське педагогічне училище (зараз Ржищівський гуманітарний коледж, – ред.). Опісля її скерували на роботу в школу-інтернат Бучі. Там Тетяна зустріла Володимира Шипила. Одружилась і з того часу жила й вчителювала у Бучі, здобула вищу освіту у Національному педагогічному університеті імені Драгоманова.

Вікторія Паєнтко працювала з Тетяною в Бучанській гімназії №2. Тетяна підтримувала її, як молоду колегу, й допомагала як наставниця.

"Це був 2007 рік, я викладала хімію, а вона працювала вчителькою молодших класів. Тетяна Іванівна завжди говорила українською, була українкою не за розкладом: берегиня родинного вогнища, домашня, сімейна, тиха, спокійна. ЇЇ дуже любили діти і ця любов – взаємна. У класі Тетяни Іванівни панувала домашня атмосфера. Вона була світлою людиною", – пригадала Вікторія.

Колега каже, що Тетяна Іванівна була небайдужою людиною, за все переживала.

"Тетяна Іванівна доглядала за хворою свекрухою. Бігла додому відразу після уроків. Але ніколи не скаржилася. Мені хотілося навчитися спокою і рівноваги у неї", – розповіла Вікторія Паєнтко.

Тетяна багато читала і була цікавою співрозмовницею, пригадують колеги.

"Виважена, готова прийти на допомогу, фахова вчителька, яка любила свою справу", – кажуть у Бучанській гімназії.

Тетяна Шипило вийшла на пенсію, та через 4 роки перерви директорка гімназії попросила вчительку знову повернутися на роботу.

"Батьки дітей були дуже щасливі, адже Таня викладалася на повну. Випустила сім класів поспіль. А торік вирішила піти асистенткою в інклюзивний клас", – пригадала Олена.

Ірина Гаврилюк, двоюрідна сестра Володимира Шипила, каже – коли батьки учнів вітали Тетяну з днем вчителя, вона не брала подарунків.

"Тетяна була чесна, добра, відкрита. Заслужена вчителька, її нагороджували грамотами за роботу", – говорить Ірина.

Олена Ситник пригадує, що Тетяна, крім улюбленої роботи, захоплювалась і кулінарією: любила пекти. Вчителька садила город, вирощувала квіти біля будинку й дуже любила свою сім’ю.

Володимир Шипило. Добрий чоловік з унікальною пам’яттю

Володимир Шипило – двоюрідний брат Ірини Гаврилюк по лінії батька. Кількома поколіннями, впродовж багатьох років, родичі жили хата в хату в Бучі. Батьки Володимира – Галина і Дмитро – працювали в Інституті з виробництва скловолокна, тримали худобу.

"Ми жили в Лісовій Бучі, між нашими будинками не було навіть паркана. Я із сім'єю – на вулиці Максима Ридзанича, 1А, родина Шипило – Івана Франка 1А, а мій інший двоюрідний брат Олег Ярмоленко – на вулиці Івана Франка, 1. Ми ходили в одну школу, разом гралися на вулиці. Володя був дуже добрим, часто допомагав мені по господарству", – пригадала Ірина.

Володимир Шипило, архів родини

Володимир Шипило закінчив технікум, де вивчав обслуговування холодильних установок. Довгий час працював за фахом на одному з підприємств Києва. Потім був охоронцем у виправній колонії. Вийшов на пенсію раніше, мав чорнобильські пільги. На пенсії підпрацьовував охоронцем у різних організаціях.

Родичі кажуть: у Володимира була унікальна пам'ять, йому вистачало раз подивитися і прочитати щось, аби потім відтворити. Торік чоловік перехворів на коронавірус, переніс мікроінсульт. Завдяки дружині, яка вчасно це помітила, його вдалося вилікувати.

"Тетяна з Володимиром жили душа в душу", – каже Олена Ситник.

Андрій Шипило. Мав унікальний голос та мріяв про навчання в консерваторії

Андрій Шипило закінчив Бучанську гімназію №2, вступив у Ніжинський державний університет імені Миколи Гоголя та здобув фахову музичну освіту. Був також випускником вокально-хорової студії при Національному хорі імені Григорія Верьовки.

Андрій Шипило, соціальні мережі Андрія

"Він шукав себе, грав на багатьох інструментах. У будинку родини стояли фортепіано, гітара, завжди звучала музика і спів, – розповідає тітка Олена Ситник. – Андрію було важко в цьому світі, він не розумів наглості, зради".

Андрій співав у церковному хорі Бучі. Часто їздив на гастролі за кордон. Оперна та естрадна співачка й викладачка вокалу Елеонора Дзісяк розповіла, що Андрій був її учнем. Він знайшов Елеонору сам і попросив повчитись вокалу.

"Ми підготували з ним дві пісні, й Андрія взяли у Київський професійний хор. Він дуже радів. Мріяв також про оперний театр. В Андрія був молодий бас – за статурою, фактурою, тембром. Це рідкісний голос", – каже Елеонора Дзісяк.

Викладачка пригадує, що Андрій завжди поводився на заняттях дуже чемно.

"Подавав руку, як справжній джентльмен, – говорить Елеонора. – Андрій був наче велика дитина, трішки наївний".

Останні два роки з Андрієм Шипилом займався викладач вокалу і музикант Олексій Бєглєцов.

"Знайомі попросили мене послухати хлопця. Я не набирав просто так співаків. Якщо бачив талант, цілеспрямованість людини – лише тоді працював з нею. Андрій займався у нас постановкою голосу, сольфеджіо. Він мріяв вступити у консерваторію, співати в хорі або ж стати солістом. Скромний у житті, але на сцені розкривався, включав артиста, працював над образом. Це було щиро і від душі", – пригадав Олексій Бєглєцов.

Андрія пригадують веселим і товариським. Він захоплювався велоспортом та за день міг проїхати до ста кілометрів. Андрій вів ТікТок, у якому співав, багато жартував. Мати, кажуть знайомі чоловіка, завжди ходила на його концерти.

"Спів був покликанням Андрія. Але на цьому небагато заробиш, тому він підробляв у магазині, розкладав товар", – пригадала тітка Ірина.

Про родину Шипило в Бучі кажуть – сім’я інтелігентів. Місцеві розповідають, що сім’я постійно дбала про власний будинок. І дім, і навіть літня кухня Шипил були прикрашені вишитими рушниками. Тетяна відкладала гроші на новий паркан, а ще мріяла купити хату в селі Обухівського району й оселитися ближче до сестри Олени. Андрію ж планували залишити будинок у Бучі.

Олена пригадує – щороку Шипили приїжджали і допомагали їй садити город.

"Як почалась війна, Дмитрович казав: "Олена Іванівна, не переживай, картоплю обов'язково посадимо", – каже жінка.

Олег Ярмоленко. Спокійний, виважений, добрий чоловік

Олег народився у сім’ї Миколи та Анастасії Ярмоленків. Його батько працював на будівництві, а матір – швачкою. За словами сусідів, це була дуже порядна родина. В Олега був старший брат Сергій, який народився з інвалідністю. До останніх днів життя родича – Сергій помер ще до повномасштабної війни – Олег дбав про нього.

Олег Ярмоленко, архів родини

"Сергій народився без руки, Олег у всьому допомагав брату. Вони мешкали вдвох у батьківській хаті, були неодруженими. Олег був спокійний, виважений. Останнім часом працював торговим експедитором, розвозив харчі. Йому було всього лиш 47 років", – розповідає двоюрідна сестра Ірина Гаврилюк.

Олег був доброю людиною. Коли його родичі Шипили хворіли на COVID-19, приносив їм харчі. Сестра Ірина Гаврилюк пригадує, що вони з братом багато спілкувались, жили неподалік, і він часто допомагав їй по господарству.

"А зараз виходиш на город, бачиш зруйновану хату Олега й стає дуже важко", – каже жінка.

Роман Гаврилюк та Сергій Духлій. Хороші люди, які багато працювали для достатку сім’ї

Ірина Гаврилюк втратила в Бучі також рідного брата Романа Гаврилюка та чоловіка Сергія Духлія.

"Залишились тепер з мамою і дітьми самі", – каже жінка.

Романові Гаврилюку було 43 роки, більшу частину життя провів у Бучі. Закінчивши коледж у Новобіличах, отримав спеціальність лицювальника-плиточника, працював на будівництві.

"У Романа були золоті руки. Він вмів усе: сантехніка, будівництво, зварювання. Усе робив якісно й добре", – каже Ірина.

Роман мріяв більше часу проводити зі своїм 17-річним сином Назаром. Багато працював, аби забезпечити йому достаток.

Чоловік Ірини – Сергій Духлій, народився в Києві у багатодітній родині. Йому було 47. З дружиною прожив у Бучі 26 років. Пара виховала сина Юрія, який після 24 лютого пішов у тероборону, а зараз боронить Україну в лавах ЗСУ.

Сергій працював спочатку охоронцем, а потім – начальником охорони в елітному будинку на вулиці Ярославів Вал у Києві. Жодного разу не був у відпустці, пригадує дружина.

"Сергія дуже поважали на роботі, був відповідальним. Йому доручили наглядати за квартирами, де були цінні та антикварні речі", – розповіла дружина Ірина.

Пара мала дачу та невелику ділянку за Гостомелем, куди приїжджали на вихідні. Сергій любив спорт, щоранку вставав о 5.00 і робив зарядку, пригадує дружина.

Сергій Духлій, соціальні мережі Сергія

"Сергій часто підбирав бездомних тварин, лікував, виходжував їх. Сусіди вже з нас сміялися – ми мали шестеро котів і двох собак", – каже Ірина.

Цього року Сергій обіцяв здійснити давню мрію дружини – відвезти її у Марокко. Казав: "Зароблю грошей, і поїдемо вдвох, нарешті відпочинемо".

Ірина зі Сергієм мріяли також завершити ремонт у будинку. Купили матеріали, техніку, кухню, але так і не встигли…

Сергій та Лідія Сидоренки. "Батько опікувався бездомними тваринами, мама понад усе любила вирощувати квіти"

Неподалік від оселі Ірини Гаврилюк на вулиці Максима Ридзанича, 3 мешкали Сергій та Лідія Сидоренки.

Сергій Сидоренко, архів родини

Сергієві було 65 років. Спершу він працював на авіазаводі "Антонов", потім понад 20 років – у Київському облгазі. Під час пенсії влаштувався охоронцем на підприємство, що виготовляло металеві вироби. На дозвіллі Сергій любив збирати гриби, моржував. Разом із дружиною Лідією побудував дім, виховував дітей, дочекався онука.

Сидоренко теж опікувався бездомними тваринами. Донька Тетяна Наумова каже: "Він навіть 100 кілометрів їздив, щоби погодувати тварин, забирав їх додому, лікував".

Тетяна жила також у Бучі, у будинку неподалік батьківської хати.

"Цілі покоління і сім'ї жили поруч. Ми постійно бували один в одного вдома. Дружня родина, багато часу проводили разом. Коли чоловік віз сина на навчання, я робила каву і йшла до батьків, обговорювати наші плани на день", – говорить Тетяна.

Її мама, 62-річна Лідія Сидоренко, працювала в торгівлі. Останні шість років була на пенсії. Вирощувала овочі на продаж, квіти.

"Цьогоріч мама якраз висадила 50 кущів троянд, лаванди, гортензій та лілій. Квіти були її пристрастю, особливо чорнобривці. Так і не дочекалася, коли зацвітуть", – каже Тетяна.

Лідія Сидоренко, архів родини

Взимку бабуся Лідія і дідусь Сергій каталися зі своїм онуком на санчатах з гірки. Влітку, коли була можливість, їздили разом на море.

"Ми ніколи не набридали один одному, мали постійну потребу в спілкуванні. Навіть, коли поїду на кілька днів з міста – завжди з ними на телефонному зв'язку", – говорить донька.

Родина Шипило, Гаврилюк, Сидоренко та Олег Ярмоленко були сусідами. Бучанка Світлана Яковенко каже, що на їхній вулиці разом із ними загинули також два брати – 62-річний Юрій та 64-річний Віктор Павленко. Будинок Віктора спалили. Чоловіки тримали домашнє господарство: кіз, курей, кроликів. Вони були спокійними й добрими сусідами.

Надія Чередниченко тримає фото свого сина Володимира, The New York Times

Російські військові закатували також 27-річного Володимира Чередниченка, який мешкав зі своєю матір'ю Надією та тіткою Наталією у будинку №10 на вулиці Івана Франка. Загалом же нам розповіли, що на цій вулиці та прилеглій до неї вбили 11 людей, які жили по сусідству.

Війна та звірства окупантів у Бучі

"Коли Таня поклала слухавку, здалося, що я її втратила"

23 лютого Володимирові Шипилу виповнилося 59 років. Дружина Тетяна приготувала святковий стіл, спекла торт. Олена Ситник зателефонувала зятю, привітала зі святом. Родичі багато сміялися, жартували, запрошували жінку в гості.

24 лютого о 5.00 російські військові літаки почали обстрілювати Гостомельський аеропорт. Бучани прокинулися від звуків вибухів, пострілів. У Мостищі, Ірпені українські захисники зірвали мости, на підступах до Києва висаджувався російський десант, якому протистояли воїни ЗСУ та місцеві мешканці, що об'єдналися у ТРО.

"Ми говорили того дня по телефону. Якраз тоді евакуювалися її колеги зі школи. Я кажу: "Таня, їдь додому у батьківську хату". А вона відповідає "Лєна, я 36 років прожила у Бучі, тут мій дім, вже хай буде, що буде", – пригадала Олена Ситник.

Родина Шипило ще до війни облаштувала підвал, запаслися продуктами, водою. До них в укриття прийшов і брат Володимира Олег Ярмоленко. Не було страху, що прилетить, бо підвал – глибокий. Усі намагалися не виходити звідти зайвий раз.

"Хто ж знав, що туди прийдуть такі звірі", – каже Олена.

Наслідки окупації Бучі росіянами, The New York Times

"24 лютого о 5 ранку, коли ми почули перші вибухи, мій чоловік Віталій сказав, що треба збирати речі і спробувати виїхати, – каже донька Тетяна Наумова. – Я не хотіла цього робити, думала, що нашому місту нічого не загрожує. Та й батьки були проти, не хотіли залишати тварин, яких прихистили".

Сергій Духлій, його син Юрій і свояк Роман Гаврилюк у перші дні повномасштабного вторгнення Росії в Україну пішли записуватися в Бучанську ТРО – хотіли отримати зброю. Однак чоловіків відправили додому, сказали чекати.

Із Андрієм Шипилом його викладач Олексій Бєглєцов спілкувався 3 березня.

"Андрій розповідав, що бачив росіян, гвинтокрили, ракети. У них в городі окупанти розмістили БТР-и, він навіть заліз в один із них і взяв звідти припаси", – пригадав Олексій.

5 березня Тетяна Наумова з чоловіком Віталієм піднялися на локацію, звідки проглядалася вся вулиця Яблунська. Російські військові, коли їх побачили, відкрили вогонь.

"Ми дивом залишилися живі. Прибігли додому, зібрали речі. Батьки, попри вмовляння, не захотіли їхати", – каже Тетяна.

Тетяна Наумова з чоловіком та сином дісталися безпечного місця, з батьками зв’язувались раз на три дні.

"Тато піднімався на другий поверх, ловив мережу і ми спілкувалися – не більше 30 секунд. Під час окупації Бучі мама підтримувала всіх на нашій вулиці, готувала їжу. Ходила до росіян на переговори. Переконувала всіх сусідів, що Україна переможе. Треба лише трошки зачекати", – розповіла донька Тетяна.

5-го березня Сергій Духлій і Роман Гаврилюк майже силою виштовхали і своїх родичів з Бучі. Виїхали: Ірина Гаврилюк, дружина Сергія Духлія та сестра Романа; Ольга Гаврилюк – матір Ірини та Романа; Назарій Гаврилюк – його син.

"Вони сказали нам, що якщо зараз не спробуємо евакуюватися, то взагалі не вийдемо звідси. Сергій заспокоював: "Ми тут залишимося на господарстві, чекаємо зброю. Все буде добре". Крім того, Сергій не хотів покидати тварин. Роман і Сергій провели нас до Ірпінського моста. Це був останній раз, коли я бачила чоловіка і брата живими", – каже Ірина Гаврилюк.

5 березня востаннє говорили Олена Ситник та Тетяна Шипило.

"Таня дуже переживала за мене, розповідала, що хлопці збираються піти в центр Лісової Бучі, купити хліба і ліків. Вона переживала більше за мене, ніж за себе. Казала: "Як я тобі співчуваю, ми хоча б усі разом". Коли Таня поклала слухавку, було відчуття, що я її втратила, що більше не побачу й не почую ніколи", – сказала Олена.

Сусідка родини Шипило Світлана Яковенко переховувалася з матір'ю в погребі. На подвір’я виходили, щоб приготувати їжу на мангалі.

"Росіяни їздили по вулицях Бучі, стріляли по парканах, будинках. Заїжджали бронетехнікою у городи, ламали огорожі. 9 березня перелізли через наш двометровий паркан, зайшли в погреб. Перерахували всіх, перевірили телефони. Розказували, що мені треба ходити на своєму подвір'ї з білою пов'язкою. Наступного дня ми евакуювалися", – каже Світлана Яковенко.

Її 64-річній матері, яка хворіє на діабет, тривале перебування в холодному погребі спровокувало погіршення стану здоров'я – жінці довелось ампутувати ногу.

Надії Яковенко ампутували ногу – наслідки тривалого перебування у підвалі, Світлана Яковенко

Ірина Гаврилюк пригадує, що 10 березня її брат Роман зателефонував з чужого номера, сказав, що у них все нормально, "єдине – росіяни розстріляли собаку".

Коли з часу останньої розмови із сестрою Тетяною Шипило минуло 9 днів, Олена почала шукати будь-яку інформацію про неї.

"Мені вдалося дізнатися, що у їхньому дворі стояв танк. 14 березня сусід Сергій Сидоренко зміг додзвонитися до мене. Він передав від Тані вітання і сказав, що телефонує на її прохання, щоб дізнатися, як я. Навіть перебуваючи в окупації, вона хвилювалася за мене. Сергій розповів, що їх не випускають, хотіли б евакуюватися, але не можуть", – пригадала Олена Ситник.

Дім родини Шипило після того, як росіяни похазяйнували в ньому, Світлана Яковенко

19 березня орієнтовно о 10.00 Сергій Сидоренко зателефонував Олені знову. Швидко сказав, що бачив Таню, на їхній вулиці дуже стріляють, Андрій, Володя і Олег сидять в підвалі.

"Ввечері він мені зателефонував ще раз. Серце стислося, бо ми про це не домовлялися. Я підняла слухавку, але нічого не було чутно. Тепер я думаю, може, то і не він набирав... А може Сергій намагався мені щось сказати. Але я вже більше ніколи про це не дізнаюся", – ридає сестра Тетяни.

"Людей катували, вбивали, а потім спалювали або скидали в каналізацію"

Бучани розповідають: у росіян були списки на ліквідацію. Перш за все, вони розстрілювали учасників ТРО, атовців, поліцейських, вчителів, активістів тощо.

"Коли ми їхали, ніхто не знав, що так буде. Зв'язку довго не було. Хто ж міг знати, що їх будуть катувати? Виведуть у двір і розстріляють?" – говорить Ірина Гаврилюк.

За даними слідства, її рідного брата та чоловіка вбили троє російських військових 64-ї окремої мотострілецької бригади – Амангельде Бекентаєв, Ербол Абільхаіров і Зафар Собиров. Вони, будучи напідпитку, прийшли до будинку Ірини Гаврилюк, де перебував її брат Роман та чоловік Сергій. Сергію прострелили голову, а Роману поцілили в голову і шию.

Російські солдати місяць ходили повз тіла вбитих, не прибираючи їх, The New York Times

Майже місяць тіла Романа та Сергія лежали на подвір’ї будинку. Повз них кожного дня ходили росіяни. Ловили курей, інших домашніх тварин, їли та смажили м’ясо неподалік тіл загиблих. Російські солдати жили на другому поверсі будинку Ірини Гаврилюк, а на подвір'ї облаштували блокпост.

Ірина дізналася про загибель рідних 3 квітня. Після звільнення та зачистки Бучі її син Юрій зайшов у будинок.

"Рома і папа вбиті", – подзвонив.

4-5 квітня Ірина Гаврилюк повернулася додому, аби забрати тіла свого чоловіка Сергія і брата Романа з двору. Викликала поліцію.

"Це було важко. Навколо все знищене, розбите. Крім Сергія та Романа, у нас на подвір'ї лежав ще хлопець з Ірпеня, якому проломили голову", – пригадує Ірина.

"Ми знайшли у дворі лише скальп матері"

Про загибель родини Шипило і Олега Ярмоленка відомо вкрай мало. Наразі ще триває слідство. Провадження відкрито за статтею "порушення законів і звичаїв війни".

"Біля дому родини Шипило постійно стояли ці нелюди зі зброєю. Вони змушували їх варити їсти солдатам. Те, що вони пережили, не описати словами. Досі на одній зі стін літньої кухні родини є кривавий відбиток долоні. Я не розумію, за що їх катували, за що знущалися над ними", – каже сусідка Світлана Яковенко.

Кривавий відбиток на стіні літньої кухні родини Шипило, Світлана Яковенко

Не може стримати своїх емоцій і Олена Ситник. Їй не хочеться вірити в те, що її родичів катували.

"Я молюся кожного дня… Сподіваюся, що їх просто розстріляли, а не мучили, а Таню – ще й першою. Щоб вона не бачила, як вбивають хлопців", – плаче Олена.

Через три місяці після звільнення Бучі сусід родини Шипило Сергій Касьяненко розповів Олені, що бачив, як тіла її родичів вантажили у танк російські військові. Щоби приховати свій злочин, намагалися спалити загиблих на перехресті вулиць Старояблунської та Івана Франка… Так само, як і Сергія та Лідію Сидоренків.

Сидоренків російські військові закатували у власному будинку 22 березня 2022 року. Про те, що відбулося в цей день, доньці Тетяні розповіла сусідка Галина. Росіяни сказали їй: "Ти тут живеш? А жити хочеш? Тоді йди додому". Галина каже, що Сидоренків катували, Лідія довго не помирала.

"Після звільнення Бучі ми знайшли у дворі лише скальп матері… Тих, кого росіяни просто застрелили, залишали на місці. А людей, яких катували, – спалювали або скидали в каналізацію. Потім вихвалялися перед уцілілими, що вбили бандерівців, активістів", – каже Тетяна Наумова.

Тетяна зі своїм чоловіком Віталієм тримає фото закатованих росіянами батьків, The New York Times

Про загибель батьків Тетяна дізналася 26 березня. Їй подзвонив сусід.

"Вони – не випадкові жертви. Росіяни знищували всіх, хто підпадав під категорії – активісти, учасники бойових дій, правоохоронці, освітяни. Мій батько був учасником Революції Гідності. Він завжди мав патріотичну позицію. А мама його завжди підтримувала", – каже донька.

"Андрія знайшли без ніг, Таня наполовину обгоріла. У Володі – проволока у горлі"

На початку квітня Олені Ситник зателефонувала депутатка Бучанської громади. Сказала, що Володимира Шипила знайдено вбитим. Олена перетелефонувала в Бучанську поліцію, розповіла про це, її дані записали – і все, більше жодної інформації.

"Я їх шукала два тижні. Коли побачила перші фото зі Старояблунської, мені не хотілося вірити, що це вони… 27 квітня я їх знайшла в київському морзі на Багговутівській. Зятя Володимира впізнала першим, він не дуже обгорів. Потім – племінника Андрія. По перстню на пальці. А Таню – за її волоссям", – плаче Олена Ситник.

З моргу жінка поїхала у відділок поліції на вулиці Дегтярівській та розповіла про все правоохоронцям. Олені сказали – треба здати ДНК.

Тетяна Наумова, яка знайшла останки батьків на згарищі, також проводила ДНК-експертизу, аби ідентифікувати тіла.

"Похоронили батьків у серпні", – говорить вона.

Романа Гаврилюка та Сергія Духлія поховали 27 квітня. Похоронами займався син Юрій.

Для Олени Ситник процес ідентифікації родичів досі не завершений.

"Коли я їх впізнала, то думала, що швидко спрацюють правоохоронці, заберу їх у Халчу додому і забуду про Бучу, як про страшний сон, – каже вона. – Представниця міськради громади Михайлина Скорик обіцяла мені, що якщо їх хоронитимуть як невідомих, то лише у моїй присутності. Аби я потім поміняла лише табличку. Та дзвінка я так і не дочекалася", – каже Олена.

Заступниця міського голови Бучі Михайлина Скорик розповідає, що наразі в Бучанській громаді 74 людини поховано під номерами. Вона каже, що лист прокурора Київської області до Бучанської міської ради зобов’язав владу забрати тіла, які були неідентифіковані офіційно, та поховати. Ритуальна служба діяла згідно з цією вимогою.

Сім’ю Шипило та Олега Ярмоленка комунальне підприємство "Бучасервіс" поховало 17 вересня,як невідомих.

"Я знайшла хрестик з номером 143 (номер Тетяни Шипило на кладовищі, – ред.), на якому було написано „вижд". Телефоную у "Бучусервіс". Кажуть, що це означає Вишгород. Їх підписували приватні компанії і сталася помилка. Попросила виправити… Володю ж і Андрія поховали не з Танею. Не залишати ж їх розкиданами", – каже сестра.

Наразі Олена чекає на результати ДНК – у поліції попросили здати їх повторно. Олені не по собі через те, що процес ідентифікації досі не завершено. Іноді вона думає – а раптом це вона не впізнала їх моргу? Відсутність результатів ДНК-експертизи не дозволяє також підтвердити, що Олена є родичкою Тетяни Шипило.

"Коли кажуть, що всі будуть покарані, а злочини росіян будуть розкриті, мені дуже боляче. Бо з квітня я не маю жодної інформації про хід слідства. Так, я бачила кров у спальні біля ліжка… Андрія знайшли без ніг, Таня наполовину обгоріла. У Володі – проволока у горлі, але ж мені більше ніхто не каже нічого... Навіть відремонтувати хату їхню не можу, бо немає документів. А я там хотіла би поселити людей, які залишилися без даху через цю кляту війну", – каже Олена Ситник.

Життя після втрати

Сусідка загиблих Світлана Яковенко каже, що не може ходити повз будинок родини Шипило. Для неї цей дім має вигляд наче з фільму жахів. Він раптово осунувся і ніби вмер разом зі своїми господарями.

Завдяки волонтерам на прохання Ірини Гаврилюк у цьому будинку вікна закрили клейонкою, а біля її дому поставили паркан.

"Вийдеш на вулицю – і дуже важко дивитися на порожнє подвір'я Шипил. Щодня я переживаю ці емоції втрати. Не можу виходити тепер і на ту сторону подвір'я, де лежали мій брат та чоловік. Я поки ще намагаюся навчитися з цим жити", – каже Ірина.

Жінка каже, що потребує допомоги. Вона доглядає, як і за життя її чоловік, за бездомними тваринами. Для них потрібен корм. Росіяни вбили кількох собак родини, а над одним – познущалися після вбивства Романа і Сергія. На тілі тварини були шрами від порізів, а на боці було видно, що розпеченим залізом випалювали кола.

В будинку Ірини росіяни вибили 11 вікон, усі двері. Пробили дах. Коли дощ – він протікає. З хати росіяни винесли все, навіть її одяг.

"Ми зверталися у міську раду, але, кажуть, невідомо, коли будуть допомагати", – говорить Ірина.

Вдова розповіла також, що вкрадений телефон її чоловіка тепер показує геолокацію у Білорусі.

Для родини Тетяни Наумової вбивство її батьків стало великим ударом. Жінка працює з психологом. Каже – не знає, чи вдасться їй це пережити, особливо факт знущанням над мамою і татом.

"Мої батьки – люди з великою харизмою і бажанням жити. Зрадники є скрізь, можливо ті люди, які зараз тут ходять, усміхаються чи висловлювали нам співчуття, і здавали наших батьків. Мої мама і тато не дожили до звільнення Бучі лише дев’ять днів", – каже Тетяна.

Жінка шукає розраду в синові.

"Ми раділи, коли він відновив навчання в школі, ІТ-академії. Чоловік зараз працює в міжнародному проєкті з відновновлення мостів і доріг, робить свій внесок у відбудову України. Мій брат, як і батько, працює в "Київоблгазі". Для мене газовики й електрики – герої", – каже Тетяна Наумова.

Тетяна звернулася в Міжнародний кримінальний суд та Європейський суд із прав людини. За попередньою версією слідства, злочини проти її батьків вчинили п’ятеро російських солдатів, їхні імена відомі жінці та слідству.

Олена Ситник насамкінець каже – щодня вона переглядає фото своїх найближчих. Згадує щасливі миті з ними. Тетяна Шипило – єдина рідна людина, яка була в неї у цьому світі. Олена не відкладає телефон ні на мить, чекаючи новин від правоохоронців…

Текст підготований платформою пам'яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових, спеціально для Бабеля. Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.

Допомогти постраждалим родинам з Бучі:

4149 4393 1615 0790 Гаврилюк Ірина

5457 0822 3747 2316 Яковенко Світлана

4790700006020995 Олена Ситник