Того дня я зустріла свою рідну маму. Я впізнала стіни, які зовсім не змінилися. А уявно прибравши зморшки з обличчя тітки Люди, я зрозуміла, це та жінка, яка в півторарічному віці мене віддала до дитячого будинку з запискою, і двома світлинами в конверті. Мені стало не по собі, і я вибігла на вулицю, щоб вдихнути повітря, якого мені так бракувало
Я не люблю згадувати своє минуле. Нічого немає в ньому хорошого та позитивного. Своє дитинство я провела в дитячому будинку.
Після того, як мені виповнилося вісімнадцять років, я покинула “рідні” стіни, які стали моєю домівкою з півтора рочку мого життя.
Як мені згодом розповіла директора, поруч зі мною була записка від мами, де вона писала, що їй дуже важко йти на такий крок. І все це вона робить заради мого кращого майбутнього, оскільки вона дуже бідно живе, і нічого не зможе міні дати в цьому житті.
Це був початок 90-х, тож усе дійсно могло так і бути. Маму я бачила лише за двома світлинами, які були вложені в конвертик разом із запискою, і знала, що її звати Люда. Всі ці роки я уважно вивчала ці світлини і сподівалася в глибині душі, що колись ми таки зустрінемось і поговоримо, як все було насправді.
В двадцять років я познайомилася із Михайлом. Зустрічалися ми півтора року, і все було чудово. Стали замислюватися про спільне життя. Я в той час надумала отримати вищу освіту, і вступила до університету.
Батьків Михайла я жодного разу не бачила, оскільки вони жили в селі, ще й в іншій області. Михайло переїхав, бо йому, людині без досвіду, запропонували непогану посаду.
Згодом настав час познайомитися з рідними. В один із вихідних Михайло запропонував поїхати до його батьків у село. Вони самі вже мріяли побачити майбутню невістку. Я намагалася відмовлятися, посилаючись на зайнятість в університеті. Але потім все ж таки погодилася.
На їх подвір’ї було зведено два будинки. Як мені пояснив Михайло, в одному живуть його батьки, а в іншому мамина рідна сестра, яка немає сім’ї і живе там одна.
– Ти і з тіткою Людою познайомишся. Вона нам дуже близька, і на кожному святкуванні ми завжди разом. В неї важка доля, але не хочу нічого говорити зараз поганого. В нас же свято!
І справді, коли я пройшла в хату, мене вже всі чекали. Мама Михайла була дуже милою та привітною. Батько також весь час старався жартувати і розвеселяти нас. Стіл був накритий різними наїдками, але чомусь мені “кусок” в горло не ліз.
Скрізь на мене пронизливо дивилися очі тітки Люди, які здались мені неймовірно знайомими. І лише коли вона після застілля запросила мене з Михайлом подивитися, як вона живе в своєму будиночку, мене затрусило. Я впізнала ті ж стіни, меблі, що були і на світлинах, які залишила мені мама в конверті. В цій кімнаті зовсім нічого не змінилося.
Я вдивлялася в кожну зморшку тієї жінки і розуміла, вона моя мама…
Сльози застелили очі і подальші події я вже погано пам’ятала. Я сказала всім родичам Михайла, що мені треба вийти, ніби мені не добре і треба подихати свіжим повітрям.
Подякувавши за гостинність, я втекла з цього подвір’я назавжди.
Така моя поведінка не викликала занепокоєння, оскільки гостина вже закінчувалися, ми про все поговорили з батьками Михайла, і домовилися навіть по ще одну зустріч.
Та в цей момент я вже прекрасно розуміла, що разом з Михайлом нам не судилось бути. Він довго наполягав, щоб ми були разом, але я розірвала ці стосунки.
Через два роки я зустріла свого чоловіка, і ми до сьогоднішнього дня живемо та виховуємо двох синочків.
Про цю історію я навіть згадувати не хочу. Хоча час від часу виникає думка поїхати, і все розказати… Як не крути, а вона моя мама. Можливо вона справді тоді не мала можливості мене гідно виховати.
Що б ви зробили на моєму місці?
Ця жінка більше немала дітей. Я єдина її рідна людина!
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua