А тоді, в молодості, здавалося, що жити можна заради них, цілувати їхні маленькі долоньки і бачити безмежну любов в їхніх очах, бачити, що ти для них – цілий світ, і так буде вічно.
Але роки минають, а діти, хоч би на свята приїхали, але де там:
– Ну що до вас в свята їхати? Робити нічого не можна, а сидіти просто так нудно. Ми приїдемо, коли буде будень день і щось поможемо…
Але не приїжджали ні так, ні так. Єдина розрада була в коті та думках і снах, які нагадували про таке недалеке минуле.
Сьогодні їй наснився Павло, давно покійний, якого вона в молодості так любила, що готова була бігти за ним на край світу. На словах готова була, але на ділі злякалася людського осуду, злякалася, що не буде любити її дітей… Та багато чого тоді їй вважалося такими непереборними перешкодами, а зараз видаються просто тріскою на дорозі.
Отож, любилися вони кілька років і справа йшла до весілля, але хлопця забрали в аpмію, а вона його не дочекалася. Так буває, що хтось пустить чутку і таке полохливе кохання втікає, і ховається за фразами «Я прикрию твій сором». Василь саме таким був, тому й одружилася з ним з вдячності та вже мала сина, коли вернувся з аpмії Павло.
Як він тоді її слізно просив поїхати з ним в далекі краї, він і дитину її любитиме, і все простить, але ні, злякалася.
– Я вже якось так проживу, прости мені, а ти будуй своє життя – дівчат навколо багато.
Павло не зміг бути ні в селі, ні в Україні, а подався в Сибір і там лишився. Працював на буровій та мав звідти дружину, проте вік мав не довгий: сталося нещастя на буровій і його не стало.
Ту звістку вона почула, мов дзвін в голові вдарив, бо ще в думках вірила, що він вернеться і вони разом ведуть її сина до школи, а його донечку в садок, і так їм радісно та любо. Не стало й причини для мрії, а подружнє життя з нелюбом було тяжким і, хіба, діти, які бачили її безмежну любов, рятували її життя.
Як те життя промайнуло? Не встигла оглянутися, а вже скорчена баба, яка виглядає в вікно новини, дітей, життя. Ще, коли була при роботі, то не так було самотньо, але тепер залишилося, хіба молитися. Вона перехрестилася та почала говорити зі своїм Павлом:
– Чого ти мені снишся? Знаю, знаю, що ти там на чужині і ніхто й не заплаче на могилі за тобою. А я тебе все згадую і згадувала, кожен раз «Отче наш» за тебе кажу. Нема вже тебе, Павле, роки, а ніби вчора ти просив мене поїхати з тобою. І чого було не їхати? Може й вік був би твій довший, а мій не такий сумний…
Фото Ярослава Романюка.
