Моя донька Марина народила Максима в старших класах. Батьком дитини виявився її шкільний товариш. Коли Марина зізналася хлопцев по свою вагітність, його батьки негайно перевели того до іншої школи. Чоловік деякий час наполягав, що потрібно подавати до суду на батьківство, вимагати аліменти, але Марина благала, щоб залишили його в спокої. Тому що вона не хоче мати з ним нічого спільного і впорається сама.
Я хотіла їй допомогти, хотіла, щоб вона повернулася до школи, здала випускні іспити, але вона була вперта. Вона почала працювати в одній з кав’ярень, яких у Львові чимало. Малого сина віддала в дитячий садок. Ми їй, звичайно, допомагали, але насправді у неї все було досить добре. Чотири роки тому Марина познайомилася з поляком Адамом. У нього була машина і модний одяг, але звідки у нього гроші на все це – ніхто не знав. І Марина закохалася в нього. Через кілька місяців донька повідомила, що виїжджає з Адамом жити до Кракова.
– А як бути з Максимом? – запитала я.
Мені було важко змиритися з втратою онука, який щодня був поруч зі мною. Але я знала, що місце дитини – з мамою.
– Максим залишиться з вами, бо Адам не любить дітей. Тут у нього є все: садочок, іграшки, своя кімната. Мені треба розпочати нове життя, легалізуватись і тощо. Я приїжджатиму кожні вихідні. Це на деякий час, потім все стане на свої місця.
Так. Так і було. На початку. Вона поїхала з Адамом до Кракова, бо він там мав житло і, з його слів, добру роботу. Максим сумував за мамою, але, здається, з кожним днем все менше. Одразу після від’їзду Марина щодня дзвонила нам через відеозв’язок.
– Мамо, коли ти повернешся? – щоразу запитував Максимко.
Вона відвідувала його кожні два тижні, потім щомісяця…
Максим пішов до школи. Я була тою, хто повів його до першого класу. Він добре вчився, але вночі часто прокидався з плачем. Ми забирати його до себе в ліжко, де він з часом заспокоювався.
Коли Мариа приїхала на Різдво з купою подарунків, він не відходив від неї ані на крок. Він ходив за нею, як песик, як тільки вона сідала – залазив їй на коліна.
– Не їдь більше від мене, – попросив він.
Вона пояснила йому, що мусить, мусить їхати на заробітки, що приїде знову вже на Великдень. Коли вона знову зникла, Максим замкнувся в собі. У нього почалися проблеми з навчанням. Кілька разів нас також викликали до школи через те, що онук з кимось почубився. А він був лише в першому класі!
– Тому що вони обзивають мою маму. А ще вони кажуть, що вона мене кинула, – поскаржився він.
– Ти потрібна Максиму, – нагадала я доньці. – Я боюся за нього. Може, заберете його до Кракова? Він вже не такий маленький, не скигліть. Адаму він сподобається, ось побачиш.
Марина постійно викручувалась.
– Мамо, поки що ні, це не є доброю ідеєю – змінювати життя, школу. Він не знає мови. А тут у нього є друзі. Так буде краще. Обіцяю, буду приїжджати частіше. І надсилати гроші.
Дійсно, принаймні кілька місяців Марина надсилала нам гроші, яких добре вистачало на виховання онука. Ми записали Максима на уроки англійської, польської та на дзюдо. На спортивному святі в школі Максим був єдиною дитиною, з якою не було жодного з батьків. Були лише я і мій чоловік Іван. Він доклав максимум зусиль, змагаючись у бігу в мішку, метанні набивного м’яча та стрибках у довжину. У нього ледь не стався серцевий напад, коли він змагався з хлопцями, молодшими за нього більш ніж на 20 років.
Незважаючи на обіцянки, Марина дзвонила і приїжджала все рідше і рідше. Може, це й добре, бо виявилося, що Максим теж дедалі рідше про неї запитує. Я почала вірити, що, можливо, так було краще. Але Марина несподівано з’явилась посеред літніх канікул. Максим був на сьомому небі від щастя. Він думав, що мама візьме його в обіцяну поїздку на море. Але у доньки були інші плани. Після вихідних вона почала збирати речі.
– Дорогенький, наступного року поїдемо на море, зараз я не можу, мушу працювати. Я люблю тебе, будь чемним – заявила вона і хотіла піти, але онук розплакався.
– Мамо, ти ж обіцяла, чому ти мене більше не любиш?! – крикнув він і схопив її за руки. Марина вирвалася і зникла.
З її сторінки на соцмережах (Марина явно не підозрювала, що я знаю, що це таке) я дізналась, що разом з Адамом вона літала на відпочинок до Єгипту. Ми відвезли Максимчика до Одеси. Я знаю, що це не так, як з мамою, але я думаю, що він досить добре провів час. Донька дала про себе знати лише на наступний Святвечір. Я їй не дзвонила, не писала. Я здалась, бо вирішила, що так буде краще для Максима. Гроші теж перестали надходити, але ми якось справлялися.
Напередодні Різдва надійшла посилка. Іграшкова залізниця для Макса і короткий лист: “Зі мною все гаразд, не хвилюйтеся. Щасливого Різдва. Максиме, мама любить тебе”. Я поставила залізницю під ялинку. Максим все ще вірив у Святого Миколая, тому мені не довелося нічого пояснювати. А листа я заховала. І хоча вважала, що для Максима відсутність контакту з мамою зараз краще, я почала хвилюватися за свою дочку. Те, що вона не дзвонила – це одне, але я також помітила, що вона давно нічого не публікувала в Інстаграмі…
А потім наступило 24 лютого. Сусіди, знайомі та родичі з усієї країни вивозили дітей у безпечні місця. Ті, хто працював за кордоном, забрали своїх дітей до себе. У Львові теж було неспокійно. Зрештою, я не витримала і зателефонувала доньці на мобільний. Один, два, три. Але телефон був вимкнений. Я не хотіла хвилювати Івана, тому нічого йому не сказала. Я знала, що у нього в мобільному був номер телефону Адама. Коли Іван не бачив, я знайшла той номер і зателефонувала. Хтось відповів, але коли я представилась, одразу поклав слухавку. Потім вже той номер не відповідав.
Протягом наступних місяців я дзвонила на телефони Марини та Адама кожен день. Нічого. Я почала дуже хвилюватися і замислювалась, чи варто повідомляти в розшук. Що б я їм сказала? Адже я навіть не знала адреси доньки у Кракові. Я також продивилась її акаунт. Нічого. А до цього Марина постила тут щодня, навіть по кілька разів. Одного вечора, від нудьги, я почала переглядати профілі її друзів. У неї їх було досить багато, тому мені знадобився певний час. Поки я не знайшла її.
У профілі якоїсь Kasi_Kasi була фотографія. Моя донька позувала для фото з пухленькою дівчинкою на руках. В мене потемніло в очах. Невже моя донька нарола другу дитину? Ні, я нехотіла в це вірити! Адже,виявилось, що у Марини з’явився новий акаунт в соцмережі. А на ньому – багато фотографій з маленькою дівчинкою. І Адам. Той, хто не терпів дітей!
Я кілька хвилин дивилась на ці фотографії. На всіх з них Марина виглядала як модель, а не як молода мама. Дівчинка теж була як з обкладинки, з красивою дитячою кімнатою на задньому плані. На деяких з них був зображений Адам – ідеальний батько: у чистій блакитній сорочці, п’є сік або годує доньку супом. Я не мола цього витримати. Недовго думаючи, я написав коментар під останньою ідеальною фотографією: “Чудова сім’я, правда? А чи знає ця маленька дівчинка, що у неї є старший брат? Який ще чекає, але вже потихеньку забуває, як виглядає його мама. Марино, як ти мола?”.
Це був акт відчаю. Я не очікувала ніякої реакції. Через півгодини пролунав телефонний дзвінок. Висвітився незнайомий мені номер. Але, хоча я зазвичай цього не роблю, я підняла слухавку.
– Як ти могла таке написати! Ти все зіпсувала! Знаєш, скільки людей перестали мене дивитися? І я вже був настільки популярна, що кілька компаній запропонували мені партнерство. Я роблю це для Максима, ти знаєш, скільки грошей можу заробити? – дочка кілька хвилин кричала на мене. Я мало що зрозуміла, окрім того, що зруйнувала її кар’єру “інфлюенсера”…
– Марино, припини! – закричала я, бо не могла більше слухати цю маячню. – Ти відмовилась від сина, я намагаюся тобі про нього нагадати, а ти переживаєш за свою сторінку? Знаєш як син жив весь цей час? Я тебе не впізнаю! Я вже навіть не вірю, що ти моя дочка.
Я поклала слухавку, бо знала, що ще одне слово – і я заплачу. Знала, що є тільки одна річ, яка може допомогти мені відчути себе краще. Я зайшла до кімнати Максима і лягла поруч з ним. Він ворухнувся, зітхнув, перевернувся і притулився до мене. Я плакала. З любові, злості, безпорадності. Вранці я побачила, що Марина видалила мій коментар. Більше ніщо не псувало ідеальну картину нової сім’ї моєї доньки. І це не перешкоджало виробникам сочків, підгузників та забавок платити Марині за “рекомендацію” їхньої чудової продукції.
Я не знаю, скільки на цьому можна заробити. Я нічого про це не знаю. Але грошей для Максима я не отримала. Ні через тиждень, ні через місяць, ні через десять. Три дні тому я прийняла дуже непросте рішення. Я звернулась до адвоката і попросила допомоги. Хочу позбавити Марину батьківських прав та призначити мене і Івана прийомними батьками Максима. Я знаю, що це не на часі, знаю, що це тривалий процес. І що це буде боляче для всіх нас. Але ми з Іваном знаємо, що заради Максима мусимо це зробити. Адже насправді у нього є тільки ми.
