В голові у мене бамкало лиш одне – донька робить мою ж помилку! Цього я ніяк не могла допустити! Я сказала в очі все, про що думала і жених зробив те, що я від нього очікувала.
Моїй доньці двадцять п’ять років, вона закінчила університет і тепер шукає себе. Я до цього ставлюся з розумінням, бо ми живемо в достатку, адже обоє ми працюємо чиновниками високого рангу в нашому місті.
У нас все в достатку та в надлишку, тому я не наполягала на тому, щоб моя донька була націлена на виживання, ні, вона мала насолоджуватися цим життям і якщо вона хоче бути дизайнером – я тільки рада. Хай обирає шпалери в будинок, а не фасує фрукти на фабриці за кордоном.
Я вже собі женихів приглядаю та все грошовитих аби могли мою доньку не те, що забезпечувати, а були на її рівні. Тай про онуків я вже собі думаю, щоб знаєте, копійка до копійки тягнулася та статки наші примножувалися.
І ось донька мене ошелешила звісткою:
– Мамо, я приведу на суботу хлопця, ми любимо один одного і плануємо одружитися.
– А хто це?, – питаю я її, – Хтось зі знайомих, сподіваюся?
– Ні, мамо, ти його не знаєш. Він вчився на педагогічному, вчитель початкових класів.
Я мало не впала! Як це? Я прийму в родину якогось вчителя з мізерною зарплатнею? Для чого нам це?
– Доню, ти добре подумай, бо симпатія симпатією, але на вчительську зарплатню ви не проживете довго.
– Мамо, що ти починаєш. Хіба ви нам не допоможете?
– Дитино, ми не вічні. А потім, на кого будеш надіятися?
Донька вперлася і таки привела того хлопця, ну, хіба, що онуки будуть гарними, про себе подумала я.
Я дивилася на них і бачила себе, двадцять п’ять років тому, теж закохану по самі вуха в місцевого красеня.
Думала, що житиму з ним в його батьків, готуватиму вечерю і чекатиму з роботи. Ми будемо сидіти перед телевізором вечорами і це буде щастя неземне для мене. Як добре, що тоді я цей крок не зробила!
Бо тепер я не сиджу перед телевізором, а ходжу по ресторанах і театрах, приймаю високих гостей, подорожую і інколи просто їжджу містом, милуюся тим, яка я багата і вільна!
У мене все є, а на ті гроші, що тепер заробляє моє колишнє кохання. То я б певно, ходила в одязі з гуманітарки та варила б картоплю в мундирах з квашеною капустою! Мене аж пересмикнуло від такого і тоді я все сказала зятеві майбутньому в очі:
– Ти не пара Наталці, сам це бачиш, якщо спромігся закінчити навчання з червоним дипломом. Мені не цікаві твої пояснення і не пхайся до нас з бажанням аби ми тебе просунули на вищу посаду.
Зять зачервонівся і вискочив з хати, що я від нього й очікувала. Ну, хоч совість трохи є, раз отак відреагував.
Донька в сльози, а ми з батьком єдині в тому, що маємо врятувати її від цієї халепи.
– Доню, поки він гарний, то ти ще маєш до нього почуття, але ж і грошей треба для того аби разом жити. ти знаєш, яка зарплата у вчителя? У тебе одні туфлі стільки коштують! А ти ще й готувати не вмієш три страви з макаронів на день. Не трать на нього свій час.
Потім я їй розповіла історію про те, що мій колишній коханий працює в авто майстерні, чорний від мазуту інколи мені машину ремонтує і запах від нього я чую. І його дружина має отаке біля себе щодня і бачити, і на запах відчувати.
– Це саме й тебе чекає, ви просто з різних світів і маєте це зрозуміти.
Донька ще переживає, але переживає вдома. Думаю, ми добилися свого і вона прийме правильне рішення.
Фото Ярослава Романюка.
