Плюси, мінуси й підводні камені річки Тиса. Відеорепортаж із берегів "Стікса для ухилянтів"
Колючий дріт – позаду. А далі – блискавичний ривок у холодну воду, запекле борсання в стрімкій течії під перелякані вигуки випадкових очевидців, які лишилися на березі…
Ця зухвала втеча з України в Румунію – серед білого дня, просто з парковки супермаркета, збудованого впритул до державного кордону – набула розголосу, адже її випадково зняли, а потім виклали в інтернет.
Насправді ж навіть на цих кадрах можна роздивитися, наскільки виснажений утікач через Тису.
Йому дивом пощастило вийти з води. Попри позірну простоту плану і начебто спокійну зовні воду, під її поверхнею криється стрімка течія, смертоносні корчі та каміння.
Герою відео неабияк пощастило на відміну від десятків таких самих "упливантів". Чверть сотні потопельників від початку великої війни – це лише ті, чиї тіла дістали рятувальники, а не з'їли риби. Ці відчайдухи так боялися потрапити у військо, що ризикнули власним життям – і програли, зустрівши, будьмо відверті, не найдоблеснішу смерть. До того ж, у напрямку, протилежному від бойових дій.
Бігуна-плавця з парковки супермаркета по той бік Тиси зустріли румунські прикордонники, дали сухий теплий плед, напоїли чаєм і повезли оформлювати як біженця.
Адже саме такого ставлення до утікачів від війни вимагають міжнародні конвенції. Та якби його встигли затримати на нашому березі, теж би не катували, не розстріляли і навіть не відправили б одразу із Закарпаття штурмувати ворожу піхоту на Донбасі. Не всім відомо, що за спробу незаконного перетину державного кордону світить лише адміністративний штраф від 3,5 до 8,5 тисяч гривень.
Інша річ – ті нелегали, переважно місцеві мешканці, які допомагають організовувати такі втечі.
Накручені російськими лякалками чоловіки призовного віку готові платити за втечу часом настільки крупні суми (в середньому – від 4 до 10 тисяч доларів), що навіть найзапекліші королі контрабанди покидають свої накатані схеми і з торгівлі цигарками переходять на "живий товар".
Переправляють – чи то пак перепЛавляють – сотні ухилянтів. Але ще більше таких простаків – цинічно дурять, виманюють усю готівку або беруть передоплату і розчиняються.
Виходів на бодай якихось знавців місцевості шукають навіть на сайтах знайомств. Нібито підбираючи собі пару, втікачі фільтрують анкети за населеним пунктом і в чаті розпитують про річку, самі пропонують за інформацію винагороду. Тож очікувано, такий високий попит породжує пропозицію. Тому найбільшою проблемою стають ті, хто погоджується організувати нелегальну переправу.
Із ними й веде свою власну запеклу війну на західному фронті один із героїв нашого репортажу майор Олег Селезньов.
Головний прикордонник Великого Бичкова Селезньов називає переправників не інакше як "протиправні елементи". Спершу таке протокольне словосполучення ріже вухо, але невдовзі звикаєш до їхніх карколомних пригод і навіть починаєш уявляти переправників хитрими оперетковими лиходіями, які справді дурять наївних, переляканих і готових на будь-який невиправданий ризик утікачів від мобілізації.
Отже, борець із протиправними елементами зустрічає "Українську правду" на відтинку державного кордону, за який він відповідає. Селезньов оповідає такі неймовірні історії, що аж кортить потім колись окремо їх екранізувати. Багато таких можна почитати в текстовому репортажі УП.
Прикордонник водить журналістів уздовж легендарної річки, про яку народ уже складає пісні ("Ой, ти, Тисо, річко Тисо, ти життя мого завісо. Міг би жити, не тужити – утопивсь, щоб не служити").
А далі Олег Селезньов веде нас у "секрет" (ретельно замаскований від цивільного ока пункт спостереження). Причому "секрет" так високо в горах, що до нього можуть дістатися далеко не всі. А ті, хто дійшов – ще довго відхекуються. Звідти видно все, як на долоні: головну дорогу, річку з невидимою пунктирною лінією кордону, кожен підозрілий рух…
А втім, і це очевидно, "Українська правда" – не пресслужба ДПСУ. Ми – відповідальне незалежне медіа, що цінує репутацію й уже понад 24 роки працює з правилами, серед яких – писати й показувати дійсність об'єктивно, а не лише вигідною тим чи іншим зацікавленим людям.
І тут буде доречно швиденько попросити вас підтримати наше прагнення бути справді незалежним медіа. І знаєте, як найкраще це зробити? Долучайтеся до Клубу читачів УП.
Натомість це дозволяє вам напряму впливати на контент, отримати купу всіляких бонусів, навіть мерч, але головне – це підтримує нас на плаву! Зокрема, саме завдяки учасникам нашої спільноти за кілька днів я знову сів на поїзд до Солотвиного, щоб повернутися у Великий Бичків окремо від прикордонників і отримати повнішу картину життя в прикордонній зоні.
На селищному стадіоні Великого Бичкова триває футбольний матч.
Колись на цьому полі починав свою футбольну кар'єру великобичківець, гравець збірної СРСР Іван Яремчук. А тепер тут же його брат Йосип Данч, директор спортшколи, з яким випадково заводжу розмову, споглядає, як підлітки з клубу "Великий Бичків" розгромно перемагають гостей із команди "Бедевля".
Пан Йосип, як і всі тутешні вболівальники, запекло лускає соняшникове насіння і, не відриваючи погляд від поля, розповідає нам, як уже 12 років є офіційним націоналістом, членом партії "Свобода". Він, між іншим, уже третій, хто з трепетом переказує нам легенду про патріотичну славу Великого Бичкова, який, мовляв, тут завжди називали селищем нескорених націоналістів і революціонерів.
Із Бичкова багато пішли добровольцями на війну, серед яких є вже й зниклі безвісти, не один уже повернувся з війни на щиті… І справді, в центрі селища, просто навпроти АТБ, з парковки якого й утікав Тисою той дядько з відеоролика – портрети загиблих.
Тоді дивно, чому ж таких патріотичних упродовж віків великобичківців прикордонники звинувачують ледве не в масовій участі в схемах, які сприяють зриву мобілізації? Йосип Данч не просто в загальних рисах розказує про таких односельців, а й розповідає конкретну історію свого сусіда, який зараз у лікарні. Той потрапив під машину, втікаючи від прикордонників, які піймали його на гарячому під час переправи ухилянтів.
Наслухавшись історій на стадіоні, я вирушаю на таксі в сусіднє гірське село Росішка. До нього дістатися складно, але це того вартує. Тут пощастило зустрітися з 95-річним Іваном Мироном. Останній серед дисидентів досі живий колишній в'язень сталінських таборів, він відбув у Сибіру всі 25 років каторги, бо відмовився підписати визнання вини в обмін на помилування.
Я розшукав цього легендарного українця не лише через те, що він як ніхто знає ціну нашої свободи. А й тому, що його особиста історія боротьби неймовірним чином перегукується з історіями утікачів через Тису.
Іван Мирон подався в УПА, а потім і в ГУЛАГ саме тому, що отримав повістку в армію. І затримували його так само прикордонники. От тільки то була повістка в армію окупантів. А чому українці сьогодні тікають від служби в українському війську, щиро дивує пана Івана.
А ще ми потрапили на місце, в якому Тису тричі (!) перепливав свого часу сам Роман Шухевич. Але не буду більше переказувати все відео. Упевнений, вам варто побачити наш репортаж на власні очі.
До уваги глядачів. Під час монтажу відео автор активно використовував генеративний штучний інтелект, а також вдався до, можливо, не зовсім звичних художніх прийомів.
Водночас усі факти, події та обставини, про які йдеться – достовірні. Як і вся інформація, яку оприлюднює "Українська правда".
Приємного перегляду!
Богдан Кутєпов, УП
