– Напевно, твій Мишко грає з тобою у хованки, – заспокоювала Надя свою донечку Олечку, а в самої серце стискалося. Де ж міг подітися її улюблений ведмедик? Це ж останній подарунок тата.
- джерело.Коли лікар покликав її до кабінету і повідомив, що Дімі залишилося жити декілька місяців, Надя спершу подумала, що це невдалий жарт. Як, її чоловік, такий сильний і ніжний, такий коханий, може померти? Та страшна хвороба під назвою «рак» не вибирає. Перед самою смертю він подарував Олі ведмедика.
– Я завжди тебе любитиму, – намагаючись стримати сльози, казав Діма, прощаючись зі своєю донечкою. – Вдень приходитиму сонячним промінчиком, а вночі дивитимусь на тебе із зірочки. Бачитимеш веселку на небі – знай, що я її для тебе намалював. А замість мене поруч з тобою буде ведмедик Мишко.Тож нічого дивного, що відтоді Оля з ним не розлучалася. А скільки бідоласі довелося пережити! Якось Мишка схопив сусідський собака. Його ледь вдалось «врятувати». Але потерпілий вимагав термінової «операції», бо у нього була відірвана лапка.
У той час, поки Надя з хірургічною акуратністю намагалася пришити її, Оля гладила ведмедика по голівці, заспокоюючи, ніби дитину. Вона ставилась до нього, як до живого, бо це був останній татів подарунок. Тому, коли ведмедик пропав, Надя відклала усі свої справи і кинулась на пошуки.
***
Мама з донькою перетрусили у квартирі все, що могли, але клишавий мов крізь землю провалився, його ніде не було.
– Може, ти залишила його у школі? – спробувала Надя заспокоїти Олю, на очах у якої виступили сльози. – Там ми його завтра і знайдемо!
Наступного дня Надя сама перетрусила всю шкільну роздягальню, але ведмедика ніде не було.
Вчителька, бачачи, що дівчинка от-от розплачеться, запропонувала:
– У мене є ідея! Ти, напевно, пам’ятаєш, як виглядає твій улюблений Мишко. Намалюй його з усіма найменшими деталями. Потім ми зробимо ксерокопії, і ти розвісиш малюнки у парку, дворах, кудою ти ходиш додому. Ми напишемо, що ведмежа терміново розшукує дівчинка, яка дуже його любить і сумує. І тоді він точно знайдеться.
Очки дівчинки вмить стали сухими. Вона одразу ж взялася малювати свого ведмедика. Малюнок відксерили і розвісили де тільки можна. Крім того, Надя виклала його у соцмережах і написала, чому іграшка для неї дуже важлива.
– Думаєш, тепер він знайдеться? – з надією в голосі запитала Оля.
– Ми маємо у це вірити, – обняла її мама.
З кожним днем надія, що Мишка повернуть, згасала. Ні, люди приходили, телефонували і навіть ведмедиків приносили. Та це були не ті. Оля все більше ставала похмурою, замикалася у собі. Надя вже зовсім зневірилася, що іграшка знайдеться, аж раптом пізно ввечері, коли вже вклала донечку спати, помітила на своїй сторінці у соцмережі нове повідомлення. Писав якийсь невідомий чоловік на ім’я Роман. «Вчора увечері біля смітника я помітив іграшкового ведмедика. Скидаю вам фото. Може, це він?»
Надя одразу впізнала Мишка по пришитій лапі. Брудний, пошарпаний, але це був той самий ведмедик, якого подарував Олечці Діма. Вона тут же відписала незнайомцю. Роман попросив на зустріч обов’язково взяти Олю.
Як же дівчинка тішилася і обнімала свого улюбленця! Дорослі спостерігали за її радістю і тихо усміхалися. Того дня Роман запросив маму з донькою в кафе. А потім Оля побігла на гірки та батути, а дорослі розговорилися. Надя розповіла про свого чоловіка і чому для Олі цей ведмедик такий важливий.
У Романа була своя сумна історія.
– У мене була донечка Соня. Вона любила малювати. І коли побачив Олин малюнок, одразу подумав, що це доньчин. Якось ми поверталися пізно увечері з дня народження її подружки. Накрапав дощ, вулиці були слизькими. І по такій дорозі мажорне чмо пішло на швидкості на обгін! Втратив керування… Одним словом, удар прийшовся на той бік машини, де сиділа Соня. Її не стало в одну мить… А я навіщось вижив, – зітхнув Роман, і в його очах блиснули сльози.
Чоловік також розповів, що після тієї аварії з дружиною розлучилися – у смерті доньки вона звинувачувала його.
Важкі життєві втрати якось зблизили Надю та Романа. Жінка відчула, що це не остання їхня зустріч.
***
І справді, весь наступний місяць вони бачилися кожні вихідні. Ходили у кіно, парк, на ковзанку. Роман дуже трепетно ставився до Олечки. Балував її і щоразу щось дарував.
– Знаєш, дядьо Рома такий хороший. Я б хотіла, щоб він був моїм татом, – якось несподівано заявила дівчинка.
Надя задумалась. Діми немає уже три роки. Звісно, ніхто і ніколи його не замінить. Але Олі потрібен тато. Вона це бачила по тому, як донька стала з нетерпінням чекати зустрічі з Романом. Та що там лукавити: Наді він теж подобався. Жінка відчувала, що це той чоловік, з яким вона могла б жити. Однак боялася обпектися. А що, коли Романові вони не потрібні, і він проводить з ними час від нічого робити? Оля ж усе більше прикипає до нього. Надя твердо вирішила з’ясувати стосунки.
Роман йшов на зустріч з радісним настроєм.
– Привіт! – весело усміхнувся дівчатам і простягнув Наді букет, а Олі… ведмедика. Точнісіньку копію Мишка, тільки у рожевому вбранні. – Це дівчинка-ведмедиця. Щоб твоєму Мишку не було сумно самому. Знаєш, нам, чоловікам, дуже важко жити без дружини і донечки.
Сказав – і пильно подивився Наді в очі. Жінка усміхнулась у відповідь, а Олечка міцно-міцно обняла Романа. Тепер у неї знову є тато.
