Нічний пасажир: 21 рік ночівель у лондонських автобусах

Понад 20 років - відколи влада відхилила його прохання про надання притулку - Санні знаходив спокій і безпеку в автобусах, що курсують Лондоном уночі. Як це - проводити усі ночі без винятку на твердому автобусному кріслі?

Вітер роздуває його поношену куртку, а зимовий холод пощипує пальці. Санні терпляче чекає.

Уже після опівночі, й ноги гудять від утоми, та він стоїть рівно й усміхається, коли двоповерховий автобус під'їжджає до зупинки. Згори на дереві хрускають гілочки, зачеплені автобусним дзеркальцем.

Санні відходить, пропускаючи вперед інших пасажирів, злегка кланяється водієві зі знайомим обличчям і прикладає до валідатора потріпаний проїзний.

На щастя, його улюблене місце - в останньому ряді першого поверху - вільне; він прослизає туди й моститься якнайзручніше, адже попереду довга дорога. Відчуваючи, як змерзлі пальці помалу нагріваються, він притискає до грудей сумку й заплющує очі.

Позаду лишаються запах курки-гриль і шум лондонського транспорту. А його думки відлітають кудись далеко-далеко.

Він бачить себе молодим чоловіком, який молиться на колінах перед бетонною стіною нігерійської тюрми в очікуванні страти. Його злочин: боротьба за демократію.

У камеру вривається охоронець, штурханом підіймає його на ноги та поспіхом веде мовчазними коридорами, аж поки в очі не б'є сонячне світло. Під воротами чекає автомобіль.

Рідні та друзі придбали йому свободу, підкупивши усіх, від тюремних начальників до стюардеси на рейсі до Лондона.

Санні різко повертається у поточний час, бо автобусом гучно сунеться п'яна компанія; хлопці недоладно співають, намагаючись видертись крутими сходами на другий поверх. Мабуть, зараз година третя-четверта, прикидає Санні - саме в такий час повертаються додому гульвіси.

За його спостереженнями, в такий час пасажирів зазвичай можна поділити на три групи. Певною мірою вони віддзеркалюють загальне населення Лондона.

Перші приїхали до цієї країни у пошуках кращого життя й вдосвіта їдуть на роботу, зазвичай прибирати готелі та офіси. Друга група - переважно корінні британці - повертаються з нічних клубів; вони голосно говорять і поглинають фастфуд. Нарешті, є бездомні; автобус для них - місце відпочинку, бо більше їм нема куди іти.

Попутники Санні не дратують; він привчився поділяти їхній хороший настрій. Вони усміхнені - і він усміхається. Вони сміються - і він заливається сміхом. Дивовижно, як кілька бокалів пива стирають класові межі й позбавляють стриманих британців їхніх пересторог, так що вони тимчасово розмовляють з бездомними "на рівних".

Санні намагається пригадати, коли він востаннє почувався таким щасливим, як його нетверезі попутники.

Можливо, тоді, коли його прохання про надання притулку було ще на розгляді. Тоді його переповнювала вдячність за можливість жити далі. Він пройшов курс з документалістики, де робив репортаж про лондонських бездомних, навіть не думаючи, що скоро поповнить їхнє число.

Санні смів надіятися на яскраве майбутнє - під захистом її величності Королеви, чиє обличчя дивилося на нього з вицвілих колоніальних плакатів у Нігерії.

Однак його прохання відхилили.

Йому лишалося одне з двох: повернутися додому, у країну з залізною військовою диктатурою, де його смертний вирок нарешті виконають, або перейти на нелегальний статус.

Обрати було нескладно.

Так почався 21 рік поневірянь лондонськими автобусами - адже вони, як Санні скоро переконався, давали більше безпеки й тепла, ніж вулиці.

Знайома служителька церкви, незмінно щедра жінка, подарувала йому місячний проїзний, щоб уберегти від дорожчих разових квитків за нічним тарифом. Потім вона взяла на себе зобов'язання поновлювати цей проїзний щомісяця; часом їй допомагали у цьому інші знайомі.

Вдень Санні допомагав у церквах - у Лондоні він відвідував кілька парафій. Закінчивши роботу, йшов у читальну залу Вестмінстерської бібліотеки, де переглядав новини або читав книжки.

Часом він питав менеджерів ресторанів, чи не лишилося у них непотрібної їжі. Йому рідко коли відмовляли.

Та не пізніше ніж о 9-й вечора він уже сідав у автобус і вирушав у першу з трьох, іноді чотирьох, нічних подорожей через усе місто.

Невдовзі він дізнався, на яких маршрутах відпочивається найкраще.

Був надійний N29, з Трафальгарської площі у північне передмістя Вуд Ґрін. Але найдовший безперервний сон дарував цілодобовий маршрут 25. Дорога з центрального Лондона до Ілфорда, що в Ессексі, забирала дві години; на кінцевій, якщо щастило, водій міг його пошкодувати і лишити спати в автобусі.

Але частіше бездомних пасажирів - їх на рейсі бувало в середньому четверо-п'ятеро - будили й виштовхували з автобуса до наступного рейсу за розкладом.

Цими пасажирами здебільшого були злиденні жінки, британки або африканки, які віддавали перевагу автобусам, а не вулиці, бо тут вони були захищені від сексуального насильства. Часто вони мали при собі численні клунки і дякували Санні, коли той допомагав їм занести їх в автобус чи з автобуса.

Сам він завжди подорожував без багажу. З невеличкою сумкою через плече йому вдавалося не виглядати бездомним, принаймні поза нічними автобусами.

Деякі бездомні лягають поперек крісел, але він завжди старався не завдавати незручностей іншим пасажирам.

З досвідом він навчився подорожувати максимально безпечно і комфортно. Спочатку він сідав, де трапиться. Та одного разу мав конфлікт з двома чоловіками: вони хотіли підпалити волосся пасажирці перед ними, яка ні про що не здогадувалася. Він переміг і вигнав їх з автобуса, та на майбутнє вирішив уникати конфліктних ситуацій.

Чемні громадяни, сім'ї, літні люди - зазвичай вони лишалися на першому поверсі. Неприємні ситуації рідко коли виникали близько до водія. Задній ряд першого поверху - ось оптимальні місця, зручні як для фізичного, так і для морального відпочинку.

Та щось завжди заважало: різкі повороти, неонова реклама, галасливі пасажири, шум мотору. Якщо на ніч випадало хоч дві години міцного сну, це було за щастя.

На світанку - або зголоднівши, бо часом голод мучив ще до світанку - він ішов у McDonald's.

Він ніколи не жебрав, але привітні працівники закладу на Лестер-сквер зазвичай давали йому поїсти і дозволяли поголитися в туалеті. Серед відвідувачів теж траплялися співчутливі люди.

Також, якщо підгадати з часом, можна було зійти з N29 посередині маршруту, у Герінгеї. Тамтешній цілодобовий McDonald's був тихий і спокійний, на відміну від центральних; тут можна було прихилити голову на стіл і ще трохи покуняти.

Кілька разів на Різдво Санні зраджував звичці й ночував у зимових притулках, організованих церквами.

Сім церков по черзі відкривали свої двері для бездомних, по суті, дозволяючи їм ночувати просто на підлозі у своїх залах. Ці церкви розкидані по різних кінцях міста; зграя бездомних - "ходячі мерці", словами Санні - щоранку висипала на вулицю, а ввечері квапилася зайняти тепленьке містечко чи хоча б не спізнитися до "комендантського часу".

Санні зрозумів, що йому краще спати в автобусах, аніж пліч-о-пліч з іншими людьми на кам'яній підлозі. Запахи тютюну, алкоголю, немитих тіл - усе це заважало йому спати, не кажучи про крики тих, кого мучили нічні жахіття.

З крісел лондонських автобусів Санні спостерігав, як змінюється столиця. Білого населення поволі меншало. Бездомних, натомість, більшало.

Автобус - місце перетину найрізноманітніших верств населення, тож Санні швидко навчився співвідносити обличчя та діалекти з місцем походження людей. Він став чутливим до найдрібніших сигналів про небезпеку: ось криво посміхнувся підліток, а тут стиснув губи расист, ледь стримуючи вибух злості.

Деякі комбінації пасажирів чаїли загрозу: п'яні футбольні фанати і жінка у хіджабі; втомлені робітники і люди, що голосно розмовляли телефоном; хулігани з різних районних угрупувань. У місяці після референдуму, де британці висловилися на користь брекзиту, посилилася ворожість до мігрантів. Часто лунала фраза: "Забирайтеся додому!"

Санні не звинувачував британський уряд у своїй лихій долі. Якби ситуація в його країні не була такою жахливою, його б тут узагалі не було.

Врешті-решт, центр допомоги біженцям при церкві Нотр-Дам-де-Франс, що поблизу Лестер-сквер, подав клопотання про надання йому права на постійне проживання. Якщо особа доведе, що постійно перебуває у Великій Британії 20 років чи більше, їй обіцяють надати статус резидента. Але ж Санні весь час намагався "не світитися" у будь-яких офіційних документах. Як довести, що він прожив тут двадцять років?

Санні попросив найпривітніших водіїв написати йому рекомендаційні листи. Один погодився й підтвердив, що Санні був його "регулярним нічним пасажиром".

Церкви, де він служив як волонтер протягом цих років, також написали звернення на його підтримку й зібрали старі фото, що доводили його присутність на різних доброчинних заходах.

Сьогодні Санні має нове заняття: фотографує. З глибини сумки він виуджує одноразовий фотоапарат - такими його забезпечують, щоби він розповів свою історію у межах більш масштабного фотопроєкту.

Лишилося кілька кадрів. Підносячи до ока видошукач, Санні коригує композицію. Клац - він спускає затвор.

Це не просто порожні сидіння в автобусі - це образ його життя як вільної людини.

У 2017 році, коли йому було 55 років, Санні одержав дозвіл на постійне проживання. Бюрократичні процедури тривали понад рік, та врешті він отримав право винаймати житло, працювати, існувати. І він за це вдячний.

Скоро його зупинка, на крайній південній околиці міста. Санні досі не звик до того, що його маршрут має кінцеву точку. Навіть зараз він часом спить в автобусах, хоча переважно вдень, а не вночі. Вони так довго були для нього рідною домівкою, що й тепер допомагають розвантажити втомлений розум.

Важко підіймаючись з місця, Санні чує хрускіт у колінах. Він старішає - роки бездомного життя не додали йому здоров'я. Подякувавши водієві, він ступає на тротуар і крокує до орендованої кімнати - вітер в обличчя, усмішка на вустах.

Санні (ім'я змінене) протягом року документував своє життя у спільному проєкті з журналісткою і фотографом Венетією Мензіс. Ця стаття написана на основі бесід із Санні, фотографій його авторства, а також його фотопортретів, які, однак, зберігають його анонімність.

Хочете отримувати головні статті в месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.