“Знову велосипед той стоїть у нас на подвір’ї, це ж знову той дядько Іван приїхав до мами. І чого йому потрібно вже в котрий раз від неї? Сидять разом, про щось балакають, шепочуться собі. Це не так просто він зачастив, це йому точно щось потрібно тут — чи хату, чи гроші якісь. Оце піду і скажу щоб геть йшов, і мамі перепаде”, — зі злістю думав Степан, повертаючись з роботи і не обминувши по дорозі забігайлівку, яку в селі люди вже давно прозвали “зеленим змієм”.
Зайшов голосно у хату. Мама з дядьком Іваном сиділи за столом. Перед ними стояв чайник і чашки. “Значить, пили чай та ще й цукерки їли, — подумав. — Та ні, не буду казати нічого, якось незручно. От як він піде, побалакаю з мамою, що це вона надумала завести якогось чоловіка в хату в такі роки. Вже голова вся покрита снігом, пора їй давно вже думати про іншу дорогу”. За матеріалами
“За що хоронити тебе будемо?”
Дядько Іван, як завжди, першим протягнув руку і чемно привітався зі Степаном. Якось він постійно ніяково почувався перед сином Ніни. Попрощавшись, встав тихенько з-за столу, додавши на порозі, що зайде ще трішки пізніше. “Оце добре, що він пішов, — подумав Степан. — Скажу мамі все, що давно маю на думці”.
Мама почала прибирати зі стола, запропонувала сину повечеряти. Він хоч і недалеко живе, але часто заходить, а в мами завжди є щось смачне, вона замолоду була гарною господинею, а готувати і зараз смачно вміла. Поставила гріти борщик, він його так любить! Дістала з холодильника варенички, кинула в окріп. Син не відмовився від смачної вечері, а відклавши ложку, не втримався цього разу, і розпочав не просту розмову:
— Що це ти, мамо, завела собі знайомого і не просто знайомого, а ще й липкого на руку. І не стидно в твої роки шури-мури крутити з оцим Іваном? Він же хоче обкрутити тебе і забрати хату та гроші, які ти за всі ці роки склала, як кажеш завжди мені, на чорний день. Зостанешся одна, покинута і зраджена. Хто тебе догляне, і за що хоронити тебе будемо, — кидав непростими словами син.
На очі Ніни повільно напливла сіра плівка.
— Боже мій, сину, що ти оце таке кажеш, хто це має мене обманути, хто це має забрати хатину і гроші? — виливала, здається, із самого серця жінка такі потрібні і теплі слова. — І чого це ти мене вже хорониш? А ти знаєш цього Івана? Та в нього свого добра не бракує, навіщо йому наша хата, коли і в його хаті нікому жити.
Ніна не встигала краєм фартуха витирати дрібні сльози.
— Та чи ти знаєш, сину, — продовжувала жінка з якоюсь такою тугою, — що може я тільки у спілкуванні з дядьком Іваном розпізнала щастя. Я ж жила тільки тобою і твоїм братом. У свої 24 залишилась вдовою, коли вашого батька не стало. Усе своє життя одна тяжко працювала в полі, на фермі, аби вам жилося добре. Вдома не мала світлої години — все в роботі, в господарстві, аби мати якусь копійчину, щоб вас мати в що одягнути, чим годувати, не гірше виглядали, як сусідські діти, які й батька й матір мали. І оце ти мені тепер дорікаєш, що я розмовляю з Іваном, який теж залишився сам, як палець, коли не стало його дружини? Ти ще такий молодий, хоч тобі вже за 40. Не розумієш, що не можна жити тільки роботою, а є ще щось душевне, сердечне, без чого життя — не життя.
Ніна не могла зупинитись, бо так рідко заходила у неї із синами мова про життя. А тут Степанко сам зачепив наболіле. Тож нехай почує, чого її життя навчило. Адже все це прийшло й до неї не в одну годину, не в молодості, а вже у зрілому віці. Про це вона синові не розповідала, не хотіла печалити марно.
— Мені так шкода, синку, що виховала тебе якось не так, не по-людськи якось. А я ж старалася, щоб мої діти були добрі, щирі, милосердні. Ти ще просто не розумієш, що таке жити в самотності, без моральної підтримки, без теплого та доброго слова. Дорікаєш мені за чоловіка. Та не якийсь він чоловік мені, він просто добра і щира людина, яка готова підставити своє плече, розрадити у важку хвилину. Ти ж не думай, сину, що в наші роки мова йде про спільну спальню (прости мене Боже!). Ми живемо тим, що маємо з ким поговорити, перед ким вилити душу, що розуміємо одне одного. А ти цього чоловіка називаєш липким на руку? Ти, сину, хоч раз запитав, як живеться тобі, мамо, самій в хаті, що тебе турбує, що тобі болить? Ні. А він, дядько Іван, щодня заходить до мене, запитує, чи чого треба, може, купити, чи зробити. Та чи ти знаєш, сину, що в твоєї мами здоров’я вже давно погане, що вона без ліків не може дня? А дядько Іван знає, бо він цікавиться моїм здоров’ям, і я вдячна за його турботу. А ти кажеш, липкий на руку!…
Степан такий сірий сидів біля накритого смачними наїдками столу, охопивши голову руками. Він вперше бачив такою схвильованою свою рідну матір, і цей підвищений тон, і стільки сліз, вона ніколи перед дітьми не плакала, і йому вперше стало щиро шкода її. Шкода маму, і не зручно за себе, такого сина. Він справді ніколи не запитував матір про її самопочуття, про її інтереси. Він забігав до мами часто, але тільки щось поїсти смачного, щоб дала гривню-другу коли у нього не було грошей, і спішив повсякчас то на роботу, то додому. Йому стало ніяково перед нею, але не знайшов слів, щоб якось втішити маму. Просто пішов, тихо зачинивши за собою двері.
Ніна важко підвелася з-за столу, помалу підійшла до маленького вікна. Постать сина зникла за сусідськими хатами. І знову вона сама, наодинці зі своїми щоденними клопотами.
Всю ніч вона не спала, думала лиш про одне, скоріше б ранок настав. Може, Степанко обдумає її слова, прибіжить завтра до неї, запитає, що треба, а вона пригорне його, як любляча мама і попросить не гніватись за все, що сказала сьогодні йому. А ще хотілося побачити Івана, хоч про розмову із сином вона йому не скаже. Просто поплаче на його плечі. А він втішатиме її і все повторюватиме: “Не плач, ти не одна, я з тобою, ми разом все переживемо…” Скоріше б ранок настав…
Вночі стало погано. Нічого не допомагали. Ніна ледве вийшла в сіни і відімкнула двері, робила так часто, щоб бува не виривали їх, коли вона не встане.
…Степан довго не міг заснути. Думки переплітались у голові: “Навіщо я їй це сказав? Мама образилась на мене, і правильно, бо є за що. Хіба б я сам хотів такого сина. Хіба я добра людина, вона ж моя рідна матуся. Завтра вранці по дорозі на роботу забіжу обов’язково до мами, попрошу вибачення…”
Він то лежав, то сидів біля столу, все обдумував гарно. Сон вже трохи зморив Степана, коли надворі почало світати, але стук у вікно вмить його забрав з цього нетривалого сну. Це дядько Іван прибіг сказати, що його мама в лікарні.
Щось підказало Івану, коли він прокинувся на світанку: йди швидко до неї, йди швидко. І він не пішов, а побіг. Ніна лежала на підлозі.“Швидка” не забарилась.
— Матусю, мамочко моя ріднесенька, прости мене. Це я винний, що ти тут, у лікарні зараз, це я перед тобою, рідна, завинив. Мамо, відкрий очі і почуй мене. Я тільки тепер зрозумів, який я невдячний та недобрий син у тебе. Тільки тепер, у цю ніч, зрозумів, як глибоко помилявся по відношенню до дядька Івана. Мамочко, видужуй швиденько, прошу тебе, мамо. Завтра приїде Льоня. Не залишай нас, — Степан не міг відвести сумного та гіркого погляду від такого рідного обличчя, що так змарніло від хвороби, від пережитого.
Мати повільно врешті розплющила очі. По її щоці покотилась сльоза. Сльоза прощення…
Олена ЯРОЩУК
Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
