Я так хочу отримати підтримку від людей, бо як би там не склалося моє життя, але чомусь мені зараз так важко на душі. Мені хочеться вірити, що я вчинила правильно.
Скільки себе пам’ятаю, я завжди була не улюбленою дитиною. Батька не стало, коли мені ще й року не було. Моя мама, хоч і не вийшла заміж, але потім мала ще оду дочка. Ось вона то і була улюбленицею. Я могла по кілька років носити одну і ту ж річ. Сестрі ж, не дивлячись на те, що нам грошей постійно на все бракувало, завжди купувалися лише нові та недешеві речі.
Якось я прийшла зі школи, а вдома пахне апельсинами. Я запитала, а де ж моя апельсинка, а мати з сестрою сказали, що мені все здалося.
Або викидаєш сміття, а в сміттєвому відрі фантики від цукерок. Але для мене їх, звичайно ж, не було.
Єдине хороше, що я пам’ятаю з дитинства, це коли бабуся, мама мого батька, забирала мене на новорічні канікули. Вона жила в сусідній області і не могла часто приїжджати, а сама вже була немолодою. Там я могла по-справжньому зрозуміти, що таке сім’я.
Коли мені виповнилося 17 років, мама сказала, щоб я йшла з дому, сказала, що в неї немає грошей, які лежали в гаманці, і що це тільки я могла таке зробити. Незадовго до цього вона продала дачу, яка, до речі, залишилася ще від тата. У той день вона виявила, що не вистачає великої суми грошей. Природно винуватою виявилася я. Мати говорила, що у неї не може бути такої доньки, виставила мене за двері і кинула вслід дві кофтини, то було все, що я взяла з собою.
Не знаю, чому я не просилася залишитися у когось зі знайомих і не зателефонувала бабусі. Напевно, від розгубленості. Два дня я добиралася до неї.
А вже через деякий час, від спільних знайомих я дізналася, що моя сестра влаштувала велике свято на свій день народження, куди запросила всіх кого тільки знала. Я дзвонила матері, намагалася їй все розповісти, пояснити їй, що гроші скоріше за все взяла сестра. Я дуже хотіла, щоб мати покликала мене назад. Але вона сказала, що я говорю неправду про свою рідну сестру, що я просто заздрю, що у неї все в житті складається добре.
Поступово я навчилася жити без них. Просто вирішила для себе, у мене нікого крім бабусі немає. Ні, я не стала якоюсь супер щасливою від того, чи багатою. Я часто відчуваю, що я все та ж же самотня дитина.
Кілька днів тому з’явилася сестра. Ні привіт, ні як справи. Відразу:
– Ти повинна дати мені гроші. Мами не стало. Треба прощання з нею організувати. Так що, ти повинна допомогти.
– Так мати ж від мене сама відмовилася, і за всі ці довгі роки вона жодного разу про мене не згадала. Навіть дітей моїх не бачила! А ти у неї улюблениця і єдина дочка, ось ти і організовуй.
– Так як ти можеш, вона ж твоя мати! Рідніше неї у тебе нікого на цілому білому світі немає.
– Ні, вона чужа мені людина, і Вас я теж не знаю. Так що, до побачення.
Сестра ще щось голосно говорила мені в слід, але я вже не чула її, до мене прийшли гіркі спогади та образи. Пізніше я сходила до церкви поставила свічку, але на прощання не поїхала. А тепер чомусь дуже шкодую про це.
А як би ви вчинили на моєму місці? Може, варто було залишити всі свої дитячі образи і пробачити матір у цей день? Або ми з нею, дійсно, чужі люди?
Зараз неспокій якийсь на душі.
Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!
Фото ілюстративне – depositphotos.
