Спільне життя з чоловіком Марії важко було назвати сімейним. Їх об’єднував хіба що штамп у паспорті, спільне проживання і багаторічна звичка.
Була середина жовтня, минав п’ятий день перебування Марії у санаторії. Сюди вона потрапила зовсім випадково. Сусідка Галина подарувала їй на день народження путівку, яку придбала для себе, але поїхати не змогла.
Наступного дня Марія швиденька оформила відпустку і, повернувшись додому, почала збиратися в дорогу. Коли таксі вже чекало біля під’їзду, саме у цей час з роботи повернувся чоловік:
–Від’їжджаєш? – поцікавився Іван.
–Так, у санаторій.
– Надовго?
– На двадцять чотири дні.
– Щасливо,– кинув чоловік і почвалав на кухню. Було чути, як він відчинив двері холодильника і загримів каструлями.
Минав п’ятий день її перебування в санаторії. Все було саме так, як розповідала Галя: і окремий номер, і басейн, і лікувальний масаж… Всі процедури Марії були призначені на післяобідню пору, тому вранці вона одягалася тепло і бродила алеями величезного санаторного парку. Не можна сказати, що ця 49-річна жіночка насолоджувалася самотністю, але вона їй особливо не надокучала.
Останні п’ять років (від того часу, як донька вийшла заміж і переїхала з чоловіком до Києва) самотність стала її природною супутницею, вона звикла до неї, як до широчезного затишного домашнього халата. Іван не був поганим чоловіком, так само, як і не був добрим чоловіком. Він був ніяким. Фактично і чоловіком він вже давно не був для Марії, якщо не брати до уваги штампи в їхніх паспортах.
Колись вони шалено кохали одне одного, але все це давно минуло. Спочатку їх об’єднувало почуття обов’язку, а потім , коли донька підросла – лише звичка. А можливо, просто ліньки було щось змінювати в їхньому налагодженому житті?
Цього дня Марія, як і всі попередні, бродила порожніми алеями, потім сіла на лавочку перепочити.
– Ви дозволите? – почула за плечима чоловічий голос. Вона оглянулася: перед нею стояв відпочивальник з їхнього санаторію. На вигляд йому було років 38-40, Марія його кілька разів бачила у їдальні: високий, гарно збудований, симпатичний. Тепер, коли добре розгледіла його ближче, побачила, що чоловік має значно більше років. Навколо очей і губ – мереживо зморщок.
– Ви дозволите? – перепитав він ще раз.
– Так, прошу.
– Чоловік сів поруч.
– Я тут вдруге. Позаминулого року приїжджав. Але зараз краще. Я взагалі дуже люблю бабине літо, – сказав чоловік, піднімаючи з землі кленовий листок.
– Мене звати Романом.
– Марія.
– Отже, Маріє, вже час обіду. Може, підемо?
Поки Марія вмивалася і переодягалася, майже всі курортники вже завершили обід. Її нового знайомого в їдальні також не було. Та вона й не розраховувала на продовження знайомства.
Коли їй виповнилося 48, вона зрозуміла: її поїзд жіночого щастя пішов. Марія ставилася до цього по-філософськи – як до поганої погоди. Але в природі зиму завжди змінює весна, а в неї завжди на душі була дощова осінь. З Іваном також у стосунках холод, зима, мороз.
На вечерю Марія також запізнилася – хотіла якомога довше поплавати в басейні. Коли йшла через зал їдальні, побачила, як Роман, піднявшись з-за столика, махнув їй рукою. Вона усміхнулася і кивнула у відповідь. Під час вечері Марія мимохідь кілька разів оглядалася на нового знайомого. Його сусідками за столиком були три жінки – років так по сорок, у вечірніх сукнях, які більше б пасували до театральної прем’єри, аніж до санаторної їдальні.
Роман щось розповідав, мабуть, смішну історію. Жінки заходилися сміхом. Марії стало заздрісно: за її столиком сиділо мовчазне подружжя і сварлива бабуся, котра була вічно всім незадоволена.
Коли Марія вийшла з їдальні, побачила, що Роман зручно вмостився в фойє з газетою.
– Маріє, я вас чекаю. Хочу запросити на Танці.
– Ви знаєте, востаннє мене запрошували на танці років з двадцять тому. Я зараз, лише переодягнуся.
Коли вони йшли до танцмайданчика, Марія раптом зупинилася: – Можна вам задати одне запитання?
Але чоловік відразу їй відповів: – Умовно…
– Що умовно? – не зрозуміла вона.
– Одружений умовно. Термін дали умовний, але доволі великий. Вже дев’ятнадцятий рік відбуваю. Ви саме це хотіли запитати?
– Не вгадали. Я хотіла запитати, чому саме мене ви запросили на танці, а не одну із сусідок за вашим столиком? Мені здається, жодна з них вам би не відмовила.
– Ви теж зауважили? Саме тому і не запросив. Я ситий вже активними жінками, я втомився від їхньої наполегливості і діловитості. А у вас, Маріє, нема цієї танкової всюдихідності, яку я так не люблю в жінках.
– А чим займається ваша дружина?
– Політикою.
– А діти?
Він махнув рукою, і Марія зрозуміла, що про дітей краще не питати.
Закінчувався шостий день її перебування в санаторії.
– Завтра від’їзд, – сказав Роман.
– Як завтра? – злякалася Марія, – Не може бути.
– Може, Марієчко, може…
Їй так захотілося подивитися Романові в очі, але вже було темно. «Ось і все, ось і все, – з жалем думала вона. – Ось і все».
Її поїзд відходив об одинадцятій. Роман відпровадив Марію на вокзал і тицьнув їй папірець, на якому записав свою адресу і телефон. Попросив, щоб Марія дала свою адресу, але вона лише заперечливо похитала головою.
В купе зазирнув провідник і попросив сторонніх осіб вийти. Більше за все на світі Марія хотіла в цей момент почути від Романа слова: “Я їду з тобою!”. Але він побіг до виходу, бо поїзд вже відпустив гальма і поволі набирав швидкості…
– Ну, як відпочила? – поцікавився чоловік.
– Нормально, – відповіла Марія і пішла розпаковувати речі.
Наступного дня зателефонувала Галя, питала, як подруга відпочила, але Марія вирішила їй нічого не розповідати.
Наприкінці грудня Марія пізно поверталася з роботи. Біля її будинку, при слабкому світлі ледь жевріючого ліхтаря, на одній нозі підстрибував якийсь чоловік у дублянці. Щось у його фігурі виявилося знайомим.
– Роман! – кинулася Марія до нього.
– Ну, нарешті. Йди за паспортом, а я тебе тут зачекаю.
– За яким паспортом?
– Синеньким. З тризубом і твоєю фотографією. Нас без цього не розпишуть.
– А твоя дружина?
– Доповідаю: я вже розлучився, винайняв квартиру, домовився щодо роботи для тебе.
– Ти куди? – поцікавився Іван, коли побачив, як Марія нашвидкуруч збирається.
– Від’їжджаю у Запоріжжя.
– Надовго?
– Не знаю… Можливо, назавжди.
– А-а-а… – протягнув Іван. – Ну, щасливо. – І пішов на кухню гриміти каструлями.
Автор – Галина ЯРЕМА.
За матеріалами «Неймовірні історії життя».
Фото ілюстративне – Pixabay.
