Зараз мені 64 роки і я відчуваю, що я самотня, хоча виростила трьох гарних дітей. Зі мною живе лише старий та добрий мій песик. А діти мої – хто де: старший син, якому 43 роки, плаває по морях. Неодружений, довго буває в рейсах. Але висилає мені велику суму грошей, мовляв, в якості хоч якоїсь компенсації, що так рідко приїжджає до мене. Останній раз він був у мене 7 років тому, коли подарував ноутбук і навчив ним користуватися. А гроші я кладу на рахунок – навіщо мені вони, для чого? Мені пенсії однієї цілком вистачає, я люблю скромний достаток, звикла вже, напевно, до такого життя.
Середня – дочка, живе від нашого міста на відстані трохи більше 200 км. Їй зараз 38 років, чоловік і дві донечки у неї підліткового віку, мої онуки. Живуть дуже добре, фінанси дозволяють навіть на щорічні сімейні поїздки за кордон, але чомусь завжди в об’їзд мого будинку. І меншенький мій синок, йому 34 роки, найулюбленіший. Живе в нашому місті, але на протилежному кінці міста, далеко від мене. Нещодавно одружився, дітей у них з дружиною поки немає, але він багато працює, має добрий характер, але в усьому слухається свою дружину. Бачу я свого найменшого сина дуже рідко, хоча живе від мене найближче, йому постійно ніколи, часу для мене не вистачає.
Ось така картина! Молодших своїх дітей з їх сім’ями змогла зібрати лише на своє 60-річчя, і то, лише через сльози. Старший син був в морях. З накопичених грошей, які довго складала, навіть ресторан замовила. І відтоді нікого з дітей у мене не було, ну хіба що раз на рік молодший син приїжджає допомогти мені в чомусь швиденько і біжить по своїх справах.
Сама не можу ні до кого приїхати: важко мені ходити, навіть песика свого важко стало вигулювати. Могла б поїхати в гості до молодшого сина на таксі, наприклад, але там мене невістка не шанує та й не чекає, а синові за це ніяково. Тому одне віконце в світ: інтернет. Не хочу всі ці смартфони сучасні, я вже звикла тільки до ноутбука, тим більше нікуди особливо не виходжу. Багато чого читаю, дивлюся, як живуть мої знайомі, на кожні свята нові фото з родинами виставляють, всі усміхнені та щасливі. А я весь час сама.
З бабусями-сусідками не спілкуюся, тільки коли собаку вигулюю, то вітаюся. Мені нудно з ними обговорювати проблеми комунальних платежів та наших сусідів та молоді. Не цікаво це мені, не люблю я такого! Я краще подивлюся соціальні мережі і почитаю долю різних людей, ось і про себе пишу.
Є у мене одна стара подруга, сама не зовсім здорова, але раз на рік приїжджає до мене на день народження, з нею удвох і відзначаємо. А мої діти в цей день роблять тільки короткі дзвінки: «З днем народження, мамо! Щастя і достатку! Ну добре, мені ніколи». Ось тобі і щастя!
Але Новий Рік я зовсім не люблю. Навколо суєта, у людей багато радості – подарунки, скупка продуктів. А я розумію, що як завжди сама собі зроблю олів’є, посаджу поруч свого песика, і ми мовчки подивимося по телевізору новорічні передачі. А напередодні, за годину до курантів мені подзвонять діти і скажуть: «З Новим Роком, мамо! Щастя і достатку! Ну добре, нам ніколи!» І подружка не зможе приїхати, вона відзначає свято у своєї дочки, де мені всі чужі люди. Подруга раз зробила несміливу спробу мене запросити туди, але я відмовилася – що ж я буду чужому щастю заздрити?
Скажіть, що не так у вихованні моїх дітей, що я сама зробила неправильно, що у них ніколи немає часу для мене? Або всі літні люди так сумують з сучасними, зайнятими своїми дітьми? Я добра за характером, мені б і з онуками поспілкуватися, та не можу – самі не кличуть, і до мене не приїжджають. Важко мені від самотності.
Діти, не забувайте своїх стареньких батьків, вони дуже сумують за вами. Не гроші їм ваші потрібні, а щире спілкування – ось так, віч-на-віч. Ось і розповіла все вам, читачі, поскаржилася, а більше нікому.
Таке моє життя. мені ніхто зараз не позаздрить.
Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!
Фото ілюстративне – freepik.
