Я з донькою поверталася з відпочинку з моря. На вокзалі нас мав зустріти Руслан, мій чоловік. Руслан квапливо попрямував до десятого вагону. Відчувалося, що він нервував. Але коли він нас побачив, підхопив валізу і вручив мені букет.
– Дівчата! Які ви засмаглі і красиві! – сміючись, промовив захеканий Руслан. – Який же я радий вас бачити! З поверненням! Добре відпочили?
– Та ніби добре, – відповіла я, пильно вдивляючись в чоловіка. – А як ти тут без нас? Не нудьгував?
Якось не було часу, роботи багато, – неохоче відповів чоловік.
– Але порибалити їздив, засмаг як! – з хитринкою зауважила я.
Руслан не встиг нічого відповісти, тому що втрутилася дочка, яка почала тараторити про те, яка в морі солона вода, скільки назбирала камінчиків і які вони красиві.
– Ну, тоді швидше додому – все мені покажеш!
Вечір пройшов у клопотах. Поки з дороги відпочивали, розбирали валізи, настала ніч. Я ще домивала посуд після вечері, а Руслан уже пішов спати.
Вранці прокинулася пізно – Руслан вже пішов на роботу. «Який турботливий: тихенько зібрався, щоб не розбудити», – подумала я.
Домашніх справ за два тижні накопичилося чимало. А завтра вже на роботу. Я взялася за прибирання, прання. Ближче до вечора заїхала сестра і забрала Соню, щоб відвезти до батьків.
Вимкнувши духовку, де стояло приготоване за особливим рецептом м’ясо, я прилягла на диван, щоб трохи відпочити. Раптом пролунав дзвінок у двері. «Хто б це? У Руслана ключі є, та й рано йому ще з роботи повертатися. Напевно, Сонька щось забула», –промайнуло в голові, поки йшла відчиняти. На порозі стояла незнайомка.
– Добрий день, – рішуче привіталася вона. – Я Марина.
– Ну і що? – здивовано запитала я.
– Як що? Він вам нічого не сказав? Ось негідник, обіцяв же все вирішити.
– Ви можете толком пояснити, чого хочете? – занепокоїлася я.
– Як чого? Вашого чоловіка. Точніше, вже мого. Ми з Русланом любимо один одного, – безцеремонно відповіла Марина.
Я була ошелешена словами незнайомки і мовчки пропустила її в квартиру. Намагалася розгледіли її. Середнього зросту, білява, зі смаком і модно одягнена. Одним словом, була нічого, мила. А головне – струнка. Не те, що я. Марина заговорила першою:
– Я розумію, як все виглядає. Але більше не можна так жити. Ми з Русланом вже півтора року разом. Він втомився від постійних обманів. Обіцяв все розповісти, як ви повернетеся з відпочинку. До речі, ми ці два тижні теж добре провели. Літали в Туреччину.
Я слухала суперницю з широко відкритими очима. Я не могла повірити в реальність того, що відбувається. Це просто якийсь абсурд. Мій Руслан, такий люблячий чоловік, прекрасний батько – і раптом ця Марина! Цього просто не може бути!
Однак в підсвідомість заповзла думка про часті відрядження чоловіка на вихідні, його пізні приходи додому з роботи, і його засмагу, про яку він промовчав…
Не витримавши, я впала на диван і закрила обличчя руками. Марина замовкла і присіла поруч. Посидівши кілька хвилин, вона продовжила:
– Ларисо, ми вже все вирішили. Руслан йде від тебе, не чіпляйся за нього. Ну, так сталося, що він полюбив мене. Я йому не буду забороняти бачитись з дочкою. Та й більшу частину грошей від продажу квартири вам залишаться. Ми з Русланом візьмемо стільки, скільки треба докласти після продажу моєї малосімейки, щоб купити двокімнатну. Вам з донькою на двокімнатну точно залишиться..
– А Руслан знає, що ти тут? – запитала я.
– Ні, я сама вирішила прийти. Він сказав, що ввечері про все з тобою поговорити…
– Знаєш, я тут вечерю приготувала. Допоможеш стіл накрити? – несподівано запропонувала я з хитрою посмішкою.
Руслан повернувся з роботи пізно, і картина, яку він побачив вдома, його дуже збентежила. За святково накритим столом сиділи я і Марина і мило про щось між собою говорили.
Мій погляд він запам’ятав назавжди.
– Тут Марина дуже цікаву історію розповіла про вашу неземну любов, – почала я. – Каже, що ви вже вирішили цю п’ятикімнатну квартиру продати. А ти їй не сказав, що її мої батьки подарували мені ще до нашого весілля? І ти тут тільки прописаний. Ось і вона забере тебе до себе в малосімейку, як я зрозуміла, так? Чудово! Йди до неї.
Вираз обличчя Марини почав змінюватися. Очі округлилися, губи скривилися в кривій посмішці.
– Ще забула додати. Після нашого розлучення у нього не буде роботи. Його начальник – татів друг. Це він його влаштував на посаду і дав великий оклад, – повідомила я розлучниці.
А чоловікові я сказала, щоб він зробив вибір, з ким залишатися.
Того вечора Марина, опустивши плечі, пішла додому сама. Руслан клявся і божився, що все було зовсім не так, як розповіла ця жінка. Ну, вскочив у гречку, але тільки один разочок, поки я з донькою відпочивали.
Я спочатку хотіла зібрати валізу і виставити чоловіка за двері. Але прислухалася до поради матері, яка сказала, що в їх з татом життя теж була зрада. І вона простила, і потім ні разу про це не пошкодувала.
Зараз ми з Русланом продовжуємо жити разом, але довіри до чоловіка у мене вже немає. Я пробачила, але не забула. Якось так.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
