fbpx

Мій вітчим зараз живе сам в селі, в будинку, який вже не відремонтувати. Води немає, газу теж. Йому вже 84 роки. Воду сусіди носять, їсти йому теж вони готують. А він постійно проситься до нас – в чисту та простору квартиру, але я не можу його забрати: ніби як і не тато рідний він мені, хоча і не зовсім чужа людина. Нещодавно брат мій приїхав з-за кордону, став мене просити: – Візьми його до себе, хоча б в пам’ять заради нашої мами. Я грошима вам допомагатиму. Але я не хочу приводити його до себе в дім

Я перебуваю зараз на якомусь роздоріжжі. З одного боку сварю себе за черствість, з іншого – виправдовую себе, але спокою в душі немає все одно вже чимало часу. Мій вітчим зараз живе сам в селі, в будинку, який вже не відремонтувати, бо хилиться додолу, якщо його зачепити, то він точно впаде. Води немає, газу теж. Раніше вітчим міг себе утримувати та обійти сам, а зараз він зовсім хворий, ноги важко пересувати, йому вже 84 роки, в літах. Воду сусіди носять, їсти йому теж вони готують. А він постійно проситься до нас – в чисту та простору квартиру, але я не можу його забрати, ніби як і не тато рідний він мені, хоча і не зовсім чужа людина. Можливо, ви мені дасте якусь слушну пораду?

Мій рідний батько для мами моєї був дуже недобрим чоловіком. Спочатку на світ з’явився мій старший брат, а через три роки – я. Мама з нашим батьком розлучилася. Ростила вона нас одна, іноді їй допомагала бабуся – яка і жила в цьому селі, і в цьому будинку, де зараз живе вітчим.

Але мамі в житті ще пощастило. Коли мені було десь 11 років, а братові 14 в нашу квартиру прийшов він – мамин новий чоловік. Це були ще далекі 80-ті роки, сама середина. Вітчим був набагато старший за нашу маму, але вона його дуже кохала, її почуття були щирими. Ми з братом спочатку поставилися до нього не дуже доброзичливо – маму ревнували, не хотіли з ним ділити, але він якось розташував нас до себе, особливо брата – брав його на рибалку, вчив туристичним штучкам: водив його з друзями в походи, ночували в наметах, говорив, що він має бути сміливим та підготовленим до життя, справжнім чоловіком. А я більше тягнулася до мами, тому вітчима знала не зовсім добре.

Брата мого потім забрали в армію. Коли повернувся, то поїхав працювати за кордон. Постійно нам брат допомагав грошима. Він там одружився, є велика квартира, з дружиною у них зараз троє дітей. А я, як закінчила школу, поїхала вчитися до столиці. В цей час занедужала моя бабуся, і мама з вітчимом поїхали до неї в село. Я приїхала після навчання, стала жити в нашій квартирі, теж вийшла заміж, у мене дві дочки.

Незабаром не стало моєї бабусі, вітчим потім як міг зробив ремонт, полагодив дах, будинок тоді вже був хоч і старенький, але ще міцний. Мама у мене була енергійною людиною, все господарство тримала на собі: і город, і прибирання в будинку, і готування. Мама роботи ніколи не цуралася, в селі старалася тримати все і садити все по трішки, щоб нічого не купувати і жити, щоб було легше. Вони з вітчимом вже були на пенсії. Я зрідка приїжджала до них в гості, привозила дочок в село.

У нашого вітчима немає своїх дітей, до нас він завжди ставився як до своїх рідних дітей і онуків, хоч ми його батьком ніколи не називали, тільки по імені з приставкою «дядько». Мої дочки його називають дідом. Але, чесно кажучи, у мене конкретно немає до вітчима тієї любові та шани, яка буває у дочки по відношенню до свого рідного батька. Якогось теплого спілкування між нами ніколи не було, можливо, тому що я так і не могла звикнути до нього, а так він добра людина. Я, звичайно, дуже вдячна, що він щиро кохав мою маму, постійно дбав про неї і любив її дітей. З ним моя мама пізнала справжнє жіноче щастя в житті.

Два роки тому моєї мами не стало. Вітчима було зовсім не впізнати, він довго лежав у лікарні після того. Коли його виписали, повернувся в будинок і йому стало важко ходити, багато лежав, сусіди дуже допомагали. Ми з дівчатками приїжджали кілька разів, пропонували йому гарне місце в будинку для літніх людей, все ж таки там хороший нагляд за ним буде, але він рукою махав – не треба, мовляв, мені і так допомагають, і палиця є. Але я йому все ж іноді дзвонила, він не скаржився мені ніколи ні на що. Брат мій, який і досі живе за кордоном з сім’єю, висилав йому гроші, щоб він не мав потреби ні в чому. Гроші вітчим давав сусідам і вони все купували йому, що той просив.

А недавно приїхав сам брат, після того, як мами не стало, вперше. Взяв мене з собою, і ми приїхали до вітчима.

Будинок його в селі взагалі занепав, ледве тримається. Але в хаті чисто, тепло – сусіди постаралися. На столі соління, в каструлі супчик якийсь. Вітчим сам лежить, він навіть на ліжко не сів. Заплакав, просив, щоб ми забрали його. У будинок для людей похилого віку він відмовляється категорично селитися.

Брат хотів його забрати до себе, але лікар заборонив, сказав, що така далека дорога йому не потрібна. А брат зараз не може кинути роботу і сім’ю, щоб сидіти біля нього.

Виходить, що вітчим тільки на мені. Звичайно ж, мені його дуже шкода, він хороша людина і я розумію, що йому важко, хоч і люди йому допомагають. Але мені буде важко за ним одній вдома доглядати, у мене дівчатка-підлітки.

А брат сердиться на мене, каже, що я черства людина.

– Візьми вітчима до себе, хоча б в пам’ять заради нашої мами, – просив мене брат. – Я грошима вам допомагатиму.

Але у мене прям бар’єр якийсь стоїть, адже це для брата він більше значить, він його любив більше, виховував, ніж для мене. І чоловік мій, не те щоб проти мого вітчима будинку, але не в захваті від цього. А дочки шкодують діда, просять забрати. Не знаю що вже робити, підкажіть вихід, будь ласка! Я сама геть заплуталася, не знаю, чи справлюся з ним.

Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!

Фото ілюстративне – pixabay.

You cannot copy content of this page