Мене звуть Ірина, зі своїм чоловіком Денисом, я познайомилася чотири роки тому, а вже через рік ми одружилися. Дітей в нас поки нема, але ми про них мріємо. Вирішили поки підготуватись матеріально, відкласти трішки грошей. Але я постійно ставлю собі запитання, чи справді я кохаю Дениса, чи це просто звичка. Справа в тому, що я кохаю, але не так як це буває у романтичних фільмах, а можливо мені невідоме це почуття.
Я дивлюся на друзів і подруг, і я бачу їх кохання і відносини. А у мене не так. Іноді бувають чудові моменти і тоді я дуже щаслива. Буває, що не хочу ніколи з ним розлучатися, хочу весь час проводити разом, але це ж не назвеш коханням. А іноді, хочеться просто кинути все і поїхати десь дуже далеко.
Я думаю, що якщо кохаєш, то на інших не зважаєш, про зраду і мови бути не може. У мене все не так. Кажуть, якщо зраджуєш, то шукаєш краще. Я ні. Я не шукала краще, для мене він найкращий. Я зраджувала просто тому що мені так захотілося. Чи можна кохати і зраджувати, чи можна кохати і говорити людині неправду? Я це все роблю, не хочу, але за обставинами так виходить, сама не знаю чому. І думаю, що кохаю його. Чи так це? Якщо кохаєш, то на першому місці кохана людина, а у мене – я.
Я хочу бути з ним разом все життя. Але чи вийде? Це при тому, що він і половини моїх вчинків не знає і буде краще, якщо це залишиться в минулому. Я заподіяла йому досить багато нехорошого, він цього не заслуговує. Я дуже сподіваюся, що це кохання. Можливо колись, через багато років я зізнаюсь Денису в усьому і мені стане легше.
Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!
Фото ілюстративне – pixabay.
