Мене звати Ольга, мені двадцять років. У віці трьох років мене кинула рідна мама. Мотивувала вона це тим, що на мене не вистачає грошей і часу. Та й взагалі дитина в її плани не входила. Спочатку відвідувала мене в дитячому будинку, потім закинула це заняття, визнавши це безглуздою тратою часу.
Даремно я цілими днями, весь вільний час просиджувала біля віконця сподіваючись, що ось-ось серед всіх тих людей я побачу свою маму. Але мама не приходила. Я пам’ятаю як я засипала, з надією, що завтра мама обов’язково прийде. І так продовжувалося з дня на день, з року в рік, але мама не йшла.
Потім до 13 років стала розуміти, що я їй просто не потрібна. Коли я закінчила навчання, мені пощастило одній з усього класу вступити до інституту. Я стала вчитися і працювати.
А потім одного разу, несподівано для себе, в соціальних мережах я побачила інформацію про те, що мене шукає моя мама. Я відгукнулася, недовго думаючи, адже я так довго її чекала.
Зустрілися ми на наступний день.
Мати виглядала втомленою, неабияк зблякле обличчя і сиве волосся, але зі слідами колишньої краси, зустріла мене зі сльозами. Просила прощення за те, що не відвідувала в дитячому будинку, плакала. Вмовляла мене переїхати до неї. Я не погодилася, можливо я й скучала за нею, можливо й вона змінилася, але пробачити її я не можу і навряд чи коли зможу.
В дитинстві стіни рідної домівки мені замінив дитячий будинок де ніхто не зумів мені замінити матері, її тепла і ласки.
Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!
Фото ілюстративне – pixabay.