fbpx

Це, можна сказати, історія «щасливого» шлюбу з різницею у віці. Ідеальний, а вити хочеться. Йому було сорок п’ять, мені двадцять, але я виглядала старшою, а він – молодшим. Зізнаюся одразу: спочатку я дивилася на гроші. Він дарував дорогі подарунки, водив в ресторани, сауни

Це, можна сказати, історія «щасливого» шлюбу з різницею у віці. Урок молодим дівчатам, щоб не повторювали моїх помилок.

Познайомилися ми з Іваном в кафе. Я говорила по телефону і ненароком впустила сумочку, а він підняв і подав – справжній джентльмен – зав’язалася розмова. Йому було сорок п’ять, мені двадцять, але я виглядала старшою, а він – молодшим… Я сказала, що мені двадцять п’ять, він сказав, що йому тридцять п’ять, виявилося, що і день народження у нас з різницею в десять місяців в один день… Якось все, що називається, склалося.

Іван працював в приватній будівельній фірмі, бум комерційним директором. Зізнаюся одразу: спочатку я дивилася на гроші. Він дарував дорогі подарунки, водив в ресторани, сауни, караоке. Познайомив з друзями, а там дійшла справа і до любові, ну, звичайно, Іван тоді зізнався, що йому вже далеко не тридцять п’ять… Ну, а я закрила на це очі.

З моїми подругами я його не знайомила, соромно було. Але подруги якось швидко відсіялися. Мені куди цікавіше було з ним в ресторан сходити або в більярд чи боулінг, ніж з ними в кафешку.

Мама була проти весілля, але ми все одно одружилися. Тато скрипів зубами, але руку Івану потис (мама на реєстрацію не прийшла). Іван обіцяв онуків, я червоніла.

Іван всі два роки зустрічання говорив, що старомодний, що хоче, щоб усе у нас було після весілля. І ось ми розписалися, але наступного дня йому треба було вранці рано йти на роботу, і фактично нічого не було. Потім він втомився. Потім знову рання робота. В результаті чоловіком і дружиною ми стали лише через три місяці, коли я вже влаштувала сцену і сказала, що виходила за нього не для цього.

Через рік шлюбу я плакала в подушку і відводила очі, коли мама питала про онуків. Іванові було все одно, чоловіком він був від сили разів зо три-чотири за рік.

Але якось я примудрилася таки народити. Думала, що все зміниться, але Івану дитина була потрібна так само, як дружина. Так, він водив мене по ресторанах і показував друзям, але я вже розуміла, що дружина йому була потрібна як статус, типу «я нормальний і все можу».

Мені дорікає, мовляв, я знала, що виходила за людину, яка набагато старша. Дитину максимум поцілує і назве “синку”.

Ми ні в чому не потребуємо, ось, напевно, тому я з ним ще живу. Дитина ходить в приватний садочок, я не працюю, університет не закінчила, тому що народила і пішла в декрет. Заводжу розмову, щоб відновитися в універі і довчитися – Ваня гарчить, каже, навіщо мені це треба. «Я вважаю, що в родині повинен працювати чоловік. Крапка”.

Все в ньому вже мене дратує. Усе! Як їсть, як крекче вночі, як «ага» говорить замість «так». Сама себе загнала в кут, а тепер не знаю, як вибратися.

А кажуть, головне, щоб не ображав, без шкідливих звичок і добре заробляв… Ось в мене і є такий хороший-ідеальний, а вити хочеться і втекти кудись.

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels.com

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page