fbpx

Вона не має права плакати – не покаже своє горе ворогу

Коли вже почали говорити, що осколки, окоп, він не вижив… Ні-це брехня. Він просто не виходить на зв’язок. В найгіршому випадку – в полоні, але він живий. Живий!

Приходять з військомату і туплять в підлогу очі, протягують папірець – вона нічого не чує, заніміла і всі сили кидає на те аби не закричати і не злякати дітей. Свекруха геть не при тямі з одних тільки чуток, а зараз геть зле – потрібно ввесь час бути поруч, чергуватися, її злить, що вона не плаче.

Заховала альбом на шафу і не відкриває ноутбук – там всюди він. З кожною хвилиною якась чорна хмара наступає і давить до землі. Хочеться заповзти в якусь печеру і голосити безперестанно. Але вона знає, що якщо трішечки трісне, то розсиплеться, а за нею діти.

«Тато не приїде на твій день народження синку, він поїхав дуже далеко»

«Бабуся каже, що він на хмаринці»

«Так»

«І він ніколи не приїде на моє день народження»

«Ніколи»

Це слово стало таким страшним, як багато цих «ніколи» буде в їхній родині. Зараз просто трішечки віддихатися, на мить підняти той тягар, що тисне і тисне. Час ніби сказився – просто летить, як з ним попрощатися, як навіть не встиг побути біля нього наодинці – ввесь час його забирають від неї – двір-церква – цвинтар… І вже треба кидати грудку на його могилу, а вона не може, йому ж там й так важко буде…

You cannot copy content of this page