Мені тридцять сім, я одинока мати, на утриманні у мне дванадцятирічна донечка і не дуже здорова літня мама.
Живемо усі разом у обшарпаній маленькій квартирі, яка потребує ремонту, боремося за виживання.
Мабуть, у нас це спадкове! З покоління в покоління. Мама так само одна тяглася, виховувала мене і утримувала бабусю. Тепер я посіла її місце. Хоча, звісно, з себе теж провини не знімаю, теж помилок наробила немало. У результаті маю те, що маю.
Рік тому я випадково знайшла у соціальній мережі свого батька, якого не пам’ятала і не знала з дитинства, взяла та написала йому про себе, про дочку. Батько відповів досить стримано і сухо, але за кілька днів після його листа прийшла звістка від його молодшої сестри.
Сестра батька з чоловіком тепер живуть у Канаді, живуть дуже добре, працюють, діти-онуки там при них, усі чудово влаштовані. Лист був досить теплий, тітка Ольга писала, що їй дуже подобалася завжди моя мама, що вони раді родичам, тому, що ми знайшлися, це диво і подарунок долі, пропонують не губитися, спілкуватися і підтримувати зв’язок.
Почалося у нас бурхливе листування, я навіть здивувалася такій увазі родичів.
Стільки років ні слуху, ні духу. У принципі, ми з мамою не ховалися ніколи, жили за старою адресою, під своїм прізвищем, в соцмережах зареєстровані – ніхто нас не шукав. А тепер, виявляється, за словами родичів, не можна так, щоб кожен у своїй шкаралупі! Потрібно зустрічатися, збиратися всім разом, ми рідні, просто зобов’язані підтримувати зв’язки, знати своє коріння.
Останнім часом родичі наполегливо звуть мене в гості до Канади, з дитиною та мамою. Мовляв, приїжджайте, стільки років не бачились, поспілкуємось, ми вас і туди звозимо, і це покажемо. Ви хоч раз за кордоном були? – Ну ось! В наш час і жодного разу ніде! Так не можна! Приїжджайте! Ми будемо дуже раді!
Я, звичайно, спочатку розчулювалася, дякувала, і говорила щось на кшталт:
– Так-так-так, звичайно, якось приїдемо обов’язково.
Але родичі не відставали – мовляв, коли на вас чекати, з якого в школі канікули? А відпустку ти коли зможеш взяти?
Тоді я, чемно подякувавши за турботу, написала, що подібні поїздки нам у фінансовому плані поки що недоступні, я не лише на квитки до Канади – на візу немаю коштів. Я маршруткою не їжджу зайвий раз, чекаю міського автобуса.
Тому, мабуть, зустріч доведеться відкласти до кращих часів, коли я зароблю достатньо. А поки що є Телеграм, цілком можна спілкуватися і по ньому.
– Ой, та ви не турбуйтеся, ми все сплатимо! – махають руками родичі. – І візу, і переліт, і відпустку у Канаді! Усі витрати за наш рахунок! Ми ж рідні!
Мені все це здається дуже дивним. Мама пам’ятає цю сестру батька, спілкувалися вони свого часу і справді добре, але відтоді більше тридцяти років минуло. Навіщо успішно влаштованим канадцям родичі з історичної батьківщини та ще й бідні, як церковні миші? Сто років не зналися, а тут прямо – ну коли ви вже зберетеся, приїжджайте, ми вас чекаємо, спальні для вас вже готові!
Віддячити мені їх абсолютно нічим. Навіть запросити їх у відповідь до нас я не можу в свою однокімнатну квартируе, де живу із сином та мамою, та вони й не приїдуть в такий час в Україну. Та й туди соромно їхати в той канадський благополуччя зі своєю злиднями, без копійки за душею.
Мені цікаво, навіщо це їм треба? Ну що можна взяти з немолодої матері-одиначки з літньою мамою та дитиною? У чому тут може бути каверза?
Або це наша така уккраїнська властивість – у всьому хорошому неодмінно шукати каверзу, підвох, а треба розслабитися і з’їздити, отримати задоволення, донечці світ показати, зрештою, іншої можливості довго ще не буде, а, можливо, й ніколи. Та й з родичами зустрітися – треба знати своє коріння.
Ви поїхали б у такій ситуації? мені дуже цікава стороння думка, бо ні в кого запитатися поради. Дякую і всім добра та миру!
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, спеціально для Ibilingua.com.
