Ні свекруха, ні бабуся ( частина 1)
Тяжко визнавати свої помилки, тяжко. Я дуже сподіваюся, що все налагодиться, але мені залишається тільки молитися.
Мені сімдесят п’ять років і хоч я зараз вже пенсіонерка, але мала, як казали «гонорову роботу» – бухгалтерка на заводі.
Мала я й квартиру чотирикімнатну, обставлену всіма дефіцитними меблями та сервізами, і шуби й на ікру.
Всюди був тоді блат, як і тепер, звичайно. А ще у мене було кілька підлеглих, які підлабузнювали так, що мені геть памороки забилися від власної значущості.
Ось це мені й найбільше болить, бо люди, які роки зі мною працювали та співали мені оди, підтримували в мені віру, що я якась неймовірна людина і все має бути у мене «по вищому класу».
Особливо старалася Марія, яка мені з села все привозила, що я буквально як сир в маслі каталася. Це тепер мені стало зрозуміло, що Марія старалася не для мене, а для того аби зі мною породичатися.
Але це мені відкрилося лише тепер.
Мала я сина єдиного і мала на нього плани, щоб моє багатство не лише перейняв, але й примножив. Мала я вид на доньку нашого начальника, хоч і поганеньку з вигляду. Але ж начальника.
І почала я йому про це натякати та й прямо говорити:
– Ти не дивився, що Неля з вигляду не дуже. Але характер добрий має. А родичів – ще кращих. Сину, в житті всяке буває, але родина – то назавжди! Зв’язки зараз вирішують все. Чи ти хочеш в своєму училищі вічно бути викладачем?
Спочатку син і слухати не хотів, але я чітко дала зрозуміти, що або Неля, або ніхто.
Він довго тримався, але я вірила, що поки молодий, то ще не розуміє, а от стукне двадцять п’ять, то вже треба починати думати за одруження.
Але Віктор привів мені «невісточку» на свій смак: з глухого села, гарна, але ж село.
– Мамо, ось моя Ніна, – знайомить нас та весь світиться.
Я вирішила діяти обережно і поки не стала при синові говорити, що я думаю про цю дівчину, але про себе випитувала, де вона працює, хто батьки…
Думаю, трохи почекаю, поки він нею натішиться, а тоді вже все й вирішу.
Звичайно, що я розповіла на роботі Марії по секрету, що маю за клопіт і тут вона й почала мені масла в вогонь додавати:
– О, Петрівно, ті такі, як вчепляться, то навіки. А як вона у вас дома була та все ваше багатство бачила – чекайте біди!, – аж розпашілася Марія від переживання, хоча сама була з села.
І ось накаркала – приходить до мене Віктор і каже, що буде женитися, бо вона при надії! Мій улюблений одинак з нею! Та в житті такого не буде аби я не породичалася з начальником.
Мені Марія й підказала як діяти.
– Підіть до неї на роботу і поговоріть з керівництвом, щоб знали, кого вони на роботі тримають.
Пішла я до керівництва і все розказала, щоб повпливали на неї, тоді ще таке було, розбір на загальних зборах компрометуючої поведінки.
А ввечері приходить Ніна.
Почала говорити, чого я так з нею чиню, але я їй кажу:
– Я ще й до тебе на твій хутір приїду і таке тобі влаштую, що повік не забудеш. Так, що відчепися від мого сина, по-доброму.
– Але ж у нас буде дитина, – кліпала вона очима.
– Я все організую. Ти добре подумай чи захочеш себе губити, бо сина тобі не бачити.
Вона погодилася, сама прийшла до мене вся така запухла, але мені було байдуже – дала номер, дала гроші і шуруй з нашого життя.
Далі треба було пережити ще Вікторові капризи, але далі все мало налагодитися.
Але капризи показала мені доля – начальника зняли, завод збанкрутів, а мій син все не женився.
Я вже й з квартири вступилася. Коли йому виповнилося сорок, думаю, лиш би когось привів, щоб не був самотнім.
Ні, має чарку за жінку і все.
Але гнітить мене інше. Та Маруся, яка мене так підтримувала тоді, мов здиміла як почалися неприємності на роботі. Потім я її бачила, як вона гуляла з онучкою по парку, вся така щаслива. Вона щаслива, а не я!
Продовження тут: Я не могла тримати біля себе чоловіка, брехати йому. Тому чесно й зізналася, що сталося і розповіла про своє минуле.
Фото Ярослава Романюка.
