Мого чоловіка виховували дідусь і бабуся. У нього була мама. але коли моєму Олексію шість виповнилось, вона привезла його до своїх батьків і сказала, що він там трішки “погостює”. Гостина затягнулась на дванадцять років.
Я зі своїм чоловіком познайомилась коли ми обоє в інституті навчались. Про те, що він був сиротою я звичайно знала, хоча він не любив цього слова. Він розповідав, що його виховували бабуся і дідусь, але наголошував, що у нього є мама, хоч і рідко у його житті з’являється.
Мої батьки не тільки нам оплатили весілля, вони придбали для нас квартиру у райцентрі і всі ці роки вони завжди підставляли плече у разі, якщо нам потрібна була допомога. Саме завдяки зв’язкам тата мій чоловік відкрив власну невелику справу, а без допомоги моєї мами, я й не уявляю. як би справилась із трьома нашими дітками.
Дідуся і бабусі мого чоловіка не стало три роки тому. Пішли вони у засвіти разом у одному авто на слизькій дорозі. Ні на наше весілля, ні на прощання зі своїми батьками мама мого чоловіка не з’явилась. Вона телефонувала раз, або тричі на рік і то лиш для того, аби попросити у сина або кілька сотень, або кілька тисяч на життя. Ні після, ні до тих дзвінків вона більше нас не турбувала і нами не переймалась.
Так і жили ми собі до недавнього часу. Десь із місяць тому мама мого чоловіка з’явилась власною персоною у нас на порозі. Звідки тільки адресу взнала. Мені здавалось вона не знає навіть, як наше містечко зветься.
Приїхала вона не просто так, а “повернулась”. Хоча повертаються у власний дім, проте її це мало цікавило. Потрібно було бачити мого чоловіка. побачивши її він просто розтанув, як пломбір на сонці. Очі величезні, щасливі, сповнені сліз. Одразу ж повіз її у місто, придбав одяг хороший, взуття. А ввечері влаштував справжнє свято на честь її приїзду.
І все б нічого, але я бачу що свекруха моя новоявлена не любить свого сина. для неї головне його гаманець і її власний комфорт. Коли я в неї запитала, як вона планує жити далі, а головне де, та відповіла зверхньо: “А хто ти така, аби я тобі щось розповідала?”. Ні краплі поваги навіть у моєму по-суті. домі.
Я говорила з чоловіком і запитала, де його мама житиме далі, а він відповів безкомпромісно:
— Як де? Тут. Хіба не зрозуміло.
Коли ж я заявила, що не хочу бути з нею під однією стріхою, адже ця жінка не має елементарної поваги, мій чоловік заявив, що я повинна знайти спільну мову із нею, адже це його мама і якщо я його люблю, то й її повинна.
Що робити? Як бути? Квартира моя і оцю чужу людину у своїй квартирі я бачити не хочу.
Проте, якщо я їй на двері вкажу, то розумію, що мій чоловік покине і мене і дітей, а за нею піде. Він, здається і не виріс зовсім. тільки бачить свою маму, так перетворюється на того шестирічного малого, якого вона привезла до дідуся і бабусі. для нього вона ледь не свята.
Підкажіть, як бути?
05,02,2023
Головна картинка ілюстративна.
