Тринадцять років тому я поїхала за кордон, аби заробити на реабілітацію чоловікові. Він недугу раптово переніс, уся ліва частина відмовила. На те, аби він хоч трішки відновився, та й на життя нам усім, потрібні були кошти чималі, та й зі свекрухою я давно не мирилась, власне житло потрібно було. Отож вихід я побачила тільки один – робота за кордоном.
Спочатку я у Польщі на полуниці підробляла, потім на завод улаштувалась. Проте, грошей я не відчувала, все крізь пальці текло, ніякого толку. Зарплатню передаю додому, уже через три дні іду позичати гроші. Діти, чоловік усім потрібні були гроші. батьки мої і ті потребували допомоги. Саме тоді я поїхала працювати на завод у Норвегію. тут і досі.
А вісім років тому мій чоловік радісну новину мені повідомив – йому перейшов у спадок дім у передмісті столиці. Тобто, у нашої родини нарешті з’явилось власне гніздечко. Хай і не надто велика, але своя, своя власна хата.
Звісно, тепер я ще й на ремонт гроші передавала, але коли своє. то ж не важко. Чоловік добудував другий поверх, тепер у наших синів були власні кімнати. на першому поверсі з’явилась навіть лазня, кухня і столова – все як я мріяла.
У лютому минулого року, коли все це почалось у нас в Україні я одразу додому поїхала. Всі за кордон, а я не могла там бути знаючи, що моя родина у такому важкому становищі. Ледь добралась, адже Київ тоді оточеним був. Родині своїй нічого говорити не стала, знала, що відмовлятимуть і розуміла, що вони праві. А що скажуть як я на порозі уже стоятиму?
Коли ж нарешті подзвонила у двері, мені відчинила абсолютно чужа жінка. Я здивувалась, адже як для нареченої сину, вона надто доросла. а з рідні. навіть далекої я всіх знаю:
— Добридень, – привіталась незнайомка. – Вам кого?
Ну я хотіла сумки занести у дім, а вона глибою стоїть, на дюйм не посунулась. Тоді я посміхаюсь і кажу:
— Я господиня цього дому. Відійдіть я речі занесу.
Проте незнайомка сказала, що я напевне адресу переплутала, бо в цьому домі вона господиня. Тепер уже я здивувалась, адже точно знала, що такого бути не може.
Дуже прикро згадувати, але виявилось, що я уже два роки, як розлучена жінка. Мій чоловік одружився вдруге і привів свою нову дружину у свій дім. Сини мої не вважали за потрібне щось мені розповідати адже:
— Тю. мам! Ти чого? Ви ж і так з татом нарізно живете, яка різниця.
Вони навіть не розуміють, чому я так відреагувала на ту новину.
Я намагалась, щось комусь довести, витратила купу коштів, але правда в тому, що до того дому я відношення не маю аж ніякого, а розлучили нас по правилах. Я ж не з’являлась, коли мене викликали.
Добре, що хоч робота є. Життя не має, а робота є. Найважче усвідомлювати свою наївність. Адже якщо розібратись, то я власними руками побудувала комфортний дім для нової родини чоловіка у домі, до якого я не мала відношення.
Але скажіть мені, що я мала робити? Адже ми ж родина і я будувала майбутнє для нас обох. Як же ж треба було?
Людмила Т.
05,02,2023
Головна картинка ілюстративна.
