От якби зараз не мої рідні діточки, я давно вже залишила б сама свого чоловіка, поїхала працювати б в Польщу чи в далеку Італію, а, можливо, й в Німеччину, кажуть там теж зараз дуже гарно заробляють українці.
Мої подруги зараз їздять частенько, гроші заробляють, цю зиму ще снігу не було, а вони всі в нових шубах ходять, а все тому, що добре життя мають і гроші гарні до того ж, та й таке.
Так в житті склалося у мене, що заміж вийшла я ще зовсім молодою, хотіла швидше покинути те село, яке так не любила в своєму дитинстві, завжди мріяла жити у великому місті та батьківську хату, про яку зараз згадую лише з теплом та душевним трепетом.
Як тільки закінчила навчання в училищі, роботи в місті знайти не змогла, ніхто не брав мене без досвіду роботи на роботу.
Якраз саме в той період я і зрозуміла, що доведеться повертатися мені знову жити в село, а що там за життя для молодої жінки.
Отой хлів повен худоби, свиней та птиці, город чималий, відро з помиями і грубої грітися всю зиму – такого життя ніхто не хоче.
Тому, коли Андрій лише натякнув мені на одруження, я погодилася відразу і такою щасливою була, що й пригадати важко.
Андрій жив зі своїми батьками у двокімнатній квартирі, наче й не своє житло, місця небагато, зате у місті.
Весілля не було у нас зовсім ніякого, просто так хотіли відзначити.
Приїхали свекри мої у батьківську хату, їли та пили цілий день, переночували у нас, а вранці мій батько найняв сусіда за плату, спакували з матір’ю мені одну сумку для мене і він завіз нас усіх в місто, до свекрів на квартиру.
Перша моя робота, в такому омріяному для мене місті була не такою, про яку я могла мріяти у свої молоді роки – продавщиця на базарі.
Мені так там було холодно взимку, що не могла дочекатися кінця робочого дня, що вже казати про саму торгівлю, заробляла я копійки там одні.
Важко мені там працювалося, це я й досі пам’ятаю ще.
Андрій мій тоді охоронцем в магазині працював, теж заробіток не найкращий був у нього, але по кафе і ресторанах ми не ходили зовсім, за оренду квартири не платили, тому нам вистачало на життя, люди й гірше живуть, коли велику частину свого заробітку віддають на орендовану квартиру.
батьки мого чоловіка теж не дуже радували мене, вони до мене відносилися якось холодно, але й ніколи нічим не докоряли, таке відчуття наче я у них на квартирі живу, байдуже було до мене їм.
Але й це не найгірший варіант для мене, я тоді так гадала сама.
Ну не прийняли вони мене у свою сім’ю щиро, як рідну їм людину, так і бути, я їм дійсно чужа людина, та й все.
А згодом ми чекали дитя, я давно мріяла стати матусею.
Але якоїсь особливої радості ні в чоловіка, ні в свекрів не було, лише я літала щасливою, наче на крилах від того.
В той же час, я дуже сподівалася, що ця дитина зробить нас справжньою дружньою родиною, адже і чоловік і свекри ще не мали ні діток, ні онуків, та цього не сталося.
Після народження нашого дитяти, я стала сидіти вдома.
Саме тоді я вперше відчула серйозний брак коштів, бо працював лише Андрій, а витрати значно зросли, адже нас тепер стало більше.
Десь раз у місяць мама передавала сумку з села з продуктами нашим сусідом, але це нас не особливо рятувало.
Потім звістка про другу дитину, навіть я не раділа їй, бо розуміла, що кусень хліба ділитимемо на чотирьох.
Доведеться нам добре старатися і мені навіть шукати якийсь підробіток.
Свекруха готувала лише собі та чоловікові, їх відношення не змінилося до нас, у неї ніколи не було особливого бажання допомогти мені з дитиною, чи їсти хоча б їй приготувати.
Вона жодного разу не встала до дитини, не взяла на руки, лише ображалася, що виспатися вночі не може, коли дитятко плаче, бо вранці їй на роботу дуже рано потрібно вставати.
Отак минали рік за роком, діти пішли в садочок, а я на роботу.
Наче все ніби трішки налагодилося, як зовсім несподівано для мене, Андрій сказав, що вже давно зустрів іншу, і хоче розлучитися.
Весь час я була настільки заклопотана дітьми, що перестала помічати, як змінився чоловік, часто комусь писав, телефонувати виходив на балкон, був далі завжди від мене, при цьому, щоб я зовсім нічого не чула.
Він сказав, що ніколи й не мав до мене щирих почуттів, особливо, а залишити раніше мене не міг, бо я була без роботи, а зараз працюю, то цілком з усім і сама впоратися можу.
Найсумніше, що чоловік з свекрухою збирали мої та дитячі речі разом, а я розуміла, що тепер у мене немає навіть житла.
В селі мене батьки теж не чекають, там у них ще двоє молодших дітей.
На два місяці Андрій орендував мені квартиру, а що робити далі я не знаю, як самій бути з дітьми?
У мене в кишені лише 3 тисячі гривень, але хіба це гроші в наш час?
Подруги кличуть мене працювати в Італію, там гарно вони заробляють добре, але ж у мене діти, де їх подіти, як нікому зовсім допомогти?
Що робити тепер я не знаю.
Грошей на харчі навіть немає, а що вже казати про оренду житла.
Як далі бути і який вихід тут є?
Фото ілюстративне.
