– Русланко, я розумію, – погоджувалася я з донькою. – Але ти і мене зрозумій, я не можу заробити більше.
– Я не змушую тебе заробляти, просто відпусти мене! Я сама влаштую своє життя.
– З Іваном? Та він вдвічі старший за тебе! Потішиться і кине. Залишишся з дитиною і без грошей.
– Не рівняй мене з собою! Це ти примудрилася закохатися у баламута. Я такої помилки не зроблю. Не хочу бути схожою на тебе!
Дуже гострі слова, важка розмова, доленосна, я б сказала, ми обоє це відчували. Щоки Русланки палали від гніву і рішучості, вона збирала валізу, зі злістю запихала в неї туфлі, фен і купку одягу, останньої засунула косметичку.
Я з відчаєм дивилася на неї, але змінити нічого не могла.
Русланка попрощалася зі мною поглядом і пішла, голосно грюкнувши дверима, ніби хотіла поставити останню крапку.
– Що мені тепер робити? – Безпорадно запитувала я сама у себе. – Жити далі?
Я зробила для Руслани все, що могла. Вона виросла, тепер хоче сама! Але ж не сама, насправді! А розраховує на цього Івана!.
Іван – бізнесмен з середнім достатком, так би мовити, гроші є. Нічого особливо поганого не можу про нього сказати, але відомий у нас у місті ловелас. Таких як Руся, у нього може бути з десяток.
Так, Русланка дуже красива, але свіжість і краса не вічні, та й звикаєш до краси швидко. Через кілька місяців йому захочеться чогось іншого, як після солодкого хочеться солоного, а після м’якого – хрумкого.
Звісно, я можу помилятися. Може вони ще й одружаться.
Але їй тільки 19! Я не знаю, як мені на неї повпливати.
Фото Олександри К.
