Після маминого дзвінка я вийняла сімку з телефону і викинула її геть. Зрештою, де я мешкаю вони із сестрою не знають, тож отой шматок пластику був єдиним, що нас поєднувало останні роки. Знаю, що мамі буде тепер дуже не просто, але остання наша розмова мені відкрила таки очі.
Я поїхала на заробітки ще на останньому курсі інституту. Спочатку, то була гостина у тітки, але пропрацювавши перший місяць я отримала гарні гроші і не захотіла повертатись додому.
Додому? Та то тільки назва була, бо домом та оселя для мене не була ніколи. Так, я там виросла, але господинею і справжньою “зіркою” тієї квартири завжди була моя сестра Ольга.
З моїм татом мама розлучилась швидко і полинула до свого нового кохання. Так вийшло, що зі зникненням із нашого життя тата, зникла і я для мами. Мене взували, одягали, навіть на гуртки водили, але, ніби, як то була їхня робота і не надто приємна.
А от для Олі зорі під ноги і пухові подушки під боки. Я, як старша, мала відповідати за неї, а по факту – бути на всій вині. Бо скільки б я не старалась, а вгодити мамі і вітчиму ніколи не могла. Так ми і росли – люба доня і не люба.
Оля заміж вийшла рано і свого чоловіка привела у батьківську двокімнатну квартиру. Якось, всі одразу вирішили, що я зайва і мама мені вказала на двері. Я була і дорослою, мала аж 20 років, і самостійною, бо ж працювала.Саме тому не було мені сенсу із заробітків їхати додому. Не було в мене того дому, от і вся правда.
Але, чи то з віком, а може від розлуки, стали ми із мамою ближчі. Вона до мене часто телефонувала, могли годинами балакати. Нарешті вона стала мені саме мамою, а не тіткою, яка мусить мене ростити.
Недуга мамина була для нас усіх і раптовою і несподіваною. Спочатку одна нога, потім інша. Професор розвів руками: “Один випадок на мільйон, але стався із нею”.
Звісно, що я мамі допомагала, тим паче, що їм усім було дуже непросто у той час. Сестра розлучилась, вітчим пішов від мами, а в домі ще й двоє дітей.
Я не тільки помічницю оплачувала для мами, але й передачі відправляла регулярно і гроші чималі. Розуміла, що на одну мамину пенсію і сестрину зарплатню вони не виживуть.
Десять років те все продовжувалось, аж до останнього маминого дзвінка. Я ж саме збираюсь їхати вже додому на зовсім. Маю гарну суму собі на житло. Хай не велику квартирку, але ж свою. Нікому про те не казала, аби не зурочити. Просто, радісно повідомила ненці, що їду додому.
— А до якого то ти “дому” їдеш? – запитала мама із металом у голосі. – Кажу одразу, що у нас спинитись ніде – самим тісно. Знай, що розраховувати тобі немає на що, бо я цю квартиру на сестру твою переписала. Думала, ми не розуміємо, чого то ти передачі почала і гроші відправляти?
Знаєте, я ж додому їхати хотіла тільки заради мами, аби бути ближчою до неї. Не треба мені її хати, не треба нічого, просто, хотіла я мами, хай і в тридцять із хвостиком, а хотіла.
Напевне, не поїду я вже нікуди, буду тут життя будувати. А мама і сестра? Так, їм буде дуже не просто втратити стабільний дохід і постійні передачі. Не знаю на скільки там вистачить тих тринадцять тисяч сестриної зарплатні, та хай уже самі викручуються.
Хіба я не права?
Головна картинка ілюстративна.
