Їдучи в місто до свекрухи, ми завжди із чоловіком повні торби продуктів набирали. Я за тиждень уже і сир відігрівала і яйця складала і тушонки з погребу діставала. Все, аби мамі відвести свіженького добренького і домашнього. В сезон овочів і фруктів, ми двічі на тиждень свекрусі возимо торби, адже там ще двоє сестер чоловікових, а з магазину і дорого і не так смачно. От і цього разу ледь занесли торби з гостинцями, але замість “дякую” на мене чекало відро докорів.
Я з дитинства знала, що із села нікуди виїжджати не буду. Дівчата мріяли про вогні великих міст, малювали собі рожеві мрії, будували плани, а от я ніяк зрозуміти не могла, як можна проміняти волю і простір, на бетонні стіни і душну квартиру.
Навчалась я в містечку недалеко від нашого села і батьки навіть сварили мене. бо я надто багато грошей на дорогу витрачала, адже за кожної нагоди все їхала і їхала додому.
— Зайнятись тобі там нічим? – запитували вони строго.
А я хоч і мала вже свого Івана в кавалерах, та душа мене кликала додому. Я залюбки гляділа худобу, поралась на городі в теплиці на квітнику. Іван спочатку мене не розумів, але вже коло мене ставав робити, вчився, і я добре бачила, що входив у смак.
Ще ми й не побрались, але вже знали, що будемо сім’єю, як бабусі моєї не стало. Батьки хотіли дім продати її, але я з нареченим дуже просила того не робити. Так, у нас з’явилась власна хата і вже ми удвох тут п’ятнадцятий рік господарюємо.
Маємо ми великий сад, чималий хлів, де розводио курей качок і гусей. Є у нас і корівка і свині. То не просто господарство – наше життя і наше хобі. Одні кажуть. що в селі заробити не можна, а сміюсь на ті слова, бо ми живемо з землі і зі свого труда. Моя зарплатня технічного працівника, підтримка, але основний наш бюджет – те що самі виростили і виплекали.
До суті. Мама чоловікова і дві його сестри молодші у місті так і залишились жити. Ми навідуємось по мірі можливості і завжди щось із села веземо. Летять туди і кури і качки і гуси, молочне я передаю постійно і овочі з фруктами. Консервацією ділюсь, адже всього закриваю на дві сім’ї.
А тепер уявіть моє здивування, коли минулого місяця ми, як завжди привезли торби, а нас зустріло невдоволене обличчя свекрухи.
— Везуть і везуть. А може досить уже? Чи хоча б спитайте, чи воно нам треба. Сусідам роздаю, на роботі дівчат годую. Вам робити нічого?
Я не сподівалась такого почути. Стояла із тією торбою непідйомною і не знала куди очі діти. Було соромно до сліз, а ще, дуже шкода свого труда і сил моральних і фізичних. Ми ж для них старались, а тут така зустріч.
Так ми ті торби додому і привезли. Що заморозила, що продала, що самі з сім’єю з’їли. Але найприкріше те, що свекруха навіть не розуміє, чого то я з нею тепер, навіть балакати сил і бажання не маю.
За її словами на правду не ображаються, а якщо хочеш зробити добре діло, то хоча б спитай, чи потрібно воно тому, для кого ти його робиш.
А я вихована не так. Я б ніколи не змогла так образити людей, які душу вложили і для тебе потрудились себе не шкодуючи. Як можна взагалі так говорити, як не соромно?
Чоловік просить забути і пробачити його маму, а я не можу. Ну от скажіть, ви б змогли простити подібне?
Головна картинка ілюстративна.
