“А вам, свахо, нічого з тієї купки і не світить. – мовила раптом моя свекруха коли ми гроші весільні рахували, – Ви й так подарували “шикарний” дар, так нічого і не подарувавши. Знаємо таких, проходили”.
Ми із нареченим дуже хотіли гарного весілля. Обоє мріяли про свято, яке запам’яталось на все життя не тільки нам, але й гостям. От щоб було так: сідають люди про нас говорити і кажуть: “А яке ж у них весілля гарне було”.
Весілля хоч і вирішили робити скромним, однак, чим ближче була забава, тим більше несподіваних витрат з’являлось. Мої батьки, як і батьки нареченого увійшли в глибокий такий мінус і вже ні в кого не було на обличчі того одухотворення і радісного очікування свята.
Зібрались ми на раду і вирішили, що подаровані гроші будуть розділені навпіл, адже дві сім’ї мали б чимось повернути борги в які увійшли. Тоді всі були згодні і ніщо не віщувало те, чим зрештою обернулось.
Відгуляли ми весілля у п’ятницю, а вже недільним ранком батьки мої приїхали до сватів “на борщ”. Та то був лиш привід, бо ж потрібно було розділити те, що нам гості напередодні в конверти склали.
— Яка ще половина? – раптом завела мову моя новоспечена свекруха, – Ви мене вибачте, але ви ж по-суті, молодим нічого і не подарували на свято. Ми дві тисячі доларів, а ви ключі від квартири. Звучить гарно і багато, та ж то тільки про людське око дар, бо ми тут добре знаємо, що та квартирка належить вам, свахо. Пустите молоду сім’ю. як квартирантів, але ж і метра там не належатиме їм. Хитрість – друге щастя, та не там ви те зробити надумали. Ми свої 2 тисячі забираємо із купки, бо як ви нічого, то й нам немає сенсу вище себе стрибати. Ну а подароване вже, як годиться і розділимо – навпіл.
Несподівано буря зчинилась, бо ж і тато і мама доводили сватам, що вони не праві. У мами зірвалось щось на кшталт того, що мій чоловік ще й в ноги їй повинен вклонитись, бо де ж то видано, що теща житлом забезпечує.
— Поки самі не змогли заробити, то хоч навчіться дякувати і поводитись відповідно.
Свати вчепились за ті слова і сказали, що якщо вже зараз до їхнього сина таке ставлення у родині. то не треба їм та наша квартира і вони ліпше сину своєму винаймуть однокімнатну на околиці.
— У тиші і спокої житиме і ніхто не буде вигадувати своє добро.
Мій чоловік намагався заспокоїти своїх батьків, потім моїх. потім усіх разом, але вийшло так, що ще й винним залишився для мами моєї. Вона і йому насипала три міхи по вінця.
Так от я заміжня. але вже пів року як ми із чоловіком живемо окремо. Його батьки сказали, що він їм не син, якщо переступить поріг тещиної квартири. Ну а мої заявили, що не для того усе життя працювали і придбали двокімнатну, аби їхня донька чужі кутки підпирала.
Чоловік запропонував мені узагалі переїхати у інше місто подалі від наших батьків. Я його кохаю, але в голові сидять слова матері моєї:
— Добре, що вони всі себе одразу показали. Заздрять і гроші чужі рахують. Додуматись – подарунок весільний забрати. Не буде тобі із ним щастя, як він вже зараз за батьківськими плечима сидить.
Я розгублена і просто не знаю, як мені бути. Слухати чоловіка, чи маму?
Що порадите? Хто має рацію?
Головна картинка ілюстративна.
