Мені аж соромно стало, чесне слово. Цього разу вже прийшла онучка зі мною розмовляти-балакати. Почала здалеку і все так повертає розмову, що я сама їй ті гроші запропонувати повинна. Зрештою і вона не витримала, словами своєї матері давай мені говорити, що я не права і що так із рідними не можна.
Мені сорок було, як я на заробітки подалась. А що? Сама ще молода і в силі, діти вже самостійні працюють навчаються. Двійня у мене, тож сину і доньці тоді було по 20.
Я мала квартиру власну, але не таку вже й велику. Тоді я мріяла про те, що зможу заробити грошей придбати дачу, більшу квартиру. Про життя краще мріяла і про те, що нарешті зможу таки жити не економлячи на найнеобхіднішому.
Так, я дітям допомагала всі ці роки, але без фанатизму. Поглянувши на те, як будують відносини за кордоном у родинах, я вирішила, що не робитиму ведмежу послугу дітям, не спонсоруватиму їх бездумно, а вкладу кошти в освіту і можливо, якщо матиму змогу, допоможу із житлом. Але не буду купувати, а саме “допоможу у придбанні”.
25 років я працювала за кордоном. Де тільки не була, чого тільки робити не доводилось. Гроші я витрачала, щось дітям перекидала, але більшу частину все ж відкладала на старість. Так, саме на старість, бо не хотіла жити на три тисячі пенсійні. Хотіла на схилі літ пожити, поїздити, відпочити, а не рахувати скільки днів до пенсії залишилось.
Приїхала я вже тоді, як відмітила 65 ювілей. Першим ділом я ремонт зробила в своїй квартирці. Тричі раділа тому, що більшої не взяла, бо нащо ті хороми в старості вже?
З дачею я поки не поспішаю. Їздила, дивилась варіанти, але біля всього потрібно рук і здоров’я, а я вже не така скора до роботи, як у свої сорок, чи ще у 50.
Саме оті пошуки дачі і дали зрозуміти моїм дітям, що я маю що на покладі. Донька, яка активно мені допомагала з першого ж дня, якось проговорилась, що онук на день народження про машину мріє.
Чесно, я й не звернула увагу, бо онук студент і на авто нове зять мій поки і для себе не заробив. Я про той натяк згадала лиш уже на самому святі, коли донька із не прикритим здивуванням зазирнула в конверт, який я онуку принесла.
— Двісті євро? Серйозно?
Онук тоді вийшов з-за столу і до кінця свята було відчутне напруження і розчарування. Вже коли я збиралась, то донька мало не плачучи запитала, чого я так онука свого не люблю. Тут до мене і дійшло, що вони від мене насправді чекали.
Ну але то був не кінець і не край, бо потреб у дітей і в онуків було багато. Те що я в Туреччину їздила відпочивати, діти як особисту образу сприйняли, адже усі вони на щось надіялись і сподівались, у кожного була нагальна потреба і всі дивились мені до рук. От тільки я забула про родину і сама поїхала на курорт.
Мала з донкою розмову неприємну: онука ж заміж надумала виходити, а на весілля грошей не мають. Просять мене оплатити, а подарованим віддадуть. Коли я відмовила, то доня й розходилась.
Я не витримала і порадила їй самій їхати заробляти, а потім розпоряджатись тими грішми “як треба”. Вона лиш руками сплеснула сказала, що я невиправна і дверима грюкнула так, що сусід прибігав дізнатись, чи не сталось чого.
Зі мною тепер рідні не розмовляють, ображені усі і кожен. Але я не вважаю себе винною. Так я їздила і буду їздити і на екскурсії і на курорти. Саме заради цього я 20 років і працювала.
Я ні в кого нічого не прошу. Сама заробляла, ще й дітям допомагала скільки років. То поясніть мені тепер, чому ж таке ставлення дивне?
Ну хіба я не права?
Головна картинка ілюстративна.
