Коли я була малою, то вірила у важку мамину долю і те, що нам просто не таланить. Тата не стало, а потім його сестри нас на вулицю виставили із квартири, а бабуся прийняти не хотіла. Я мало що розуміла, але назавжди запам’ятала те, як мама просила її узяти мене, бо їй треба на дім власний заробити. Нині мені й самій 40 і ось, моя мама повернулась із заробітків.
Найтепліші моменти дитинства у мене були пов’язані із татом, вірніше із періодом коли він ще був живим. Я пам’ятаю відчуття захищеності і радості, тоді мама посміхалась і родина була великою і дружною.
Та все минуло і коли тата не стало його сестри попросили маму звільнити квартиру у якій ми жили. Лиш у дорослому віці, мене тітка розшукала і я дізналась, що мама моя за якийсь рік пустила за вітром усе, що заробив тато. Вони не хотіли, аби так сталось із житлом їхніх батьків, тому і мусили зробити те, що зробили.
Саме через неймовірну здатність мами до перетворення усього що поруч було на попіл, бабуся не хотіла прийняти рідну дитину. Малою я думала, що вона не хороша, бо ми у скруті, а вона нас не пускає.
Мені вартувало роки прожити, аби зрозуміти, що у той момент, коли мама просила, хоч за мною наглянути, доки вона на заробітки поїде, бабуся погоджувалась мене виховувати, а не просто “наглянути доки”.
Так, у свої 8 я стала “бабусиною квіточкою”. Мама моя жила в Італії, потім в Англію поїхала, була в калейдоскопі країн Норвегія, судно далекого плавання і врешті Америка із Канадою.
Про мене мама згадувала ближче до Різдва, або Паски. Ні не передачі, чи гроші надсилала – обіцянки.
— Доню, я тобі таке плаття придбала і босоніжки чудові. Що ти б ще хотіла, я посилку складаю?
Я спершу вірила і чекала, а потім уже й дитині дійшло, що чекати немає чого. Слухати пустих обіцянок не хотілось, ото лиш після вмовлянь бабусі брала до рук телефон і “угукала” в трубку.
Нині мені сорок. я заміжня, живемо ми із чоловіком за містом у власному домі. Бабусі не стало три роки тому. Вона згасала повільно і в мене на руках. Мама ж знала що їй зле, охкала, обіцяла обов’язково приїхати і ще раз телефонувала вже через кілка місяців.
Я не живу багато, не заможно. Маємо нині із чоловіком двох студентів, то тягнемось, як можемо, адже і за навчання, і на харчування, і на одяг, і на все все, двом медикам майбутнім мусимо дати ми.
А три дні тому мама мене набирає.
— Ой, а бабусі вже немає? – запитує, чи то здивовано, чи то розчаровано, – Я приїхала а в домі у неї інші люди живуть. Я все пояснила, поки у літній кухні зупинилась. Алло, а де ти живеш, я приїду, бо ж уже старенька, а жити ніде.
Я поклала слухавку. З села бабусю я забрала ще з десять років тому. Про те, де я нині живу ніхто там не знає, всі друзі і однокласники роз’їхались світом. А бачити маму, тим паче гріти її старість, я наміру не маю.
Але ж хіба совість із каменю. Спати другу ніч не можу, все думаю, а як вона там? Як далі буде одна? Нікому нічого не кажу про той дзвінок, але душа не на місці.
Я правильно роблю? Вона ж мене покинула, маму свою залишила, не згадувала про нас скільки років.
Вона ж того заслужила, правда?
