Чоловік не міг забезпечити нашу сім’ю, тому я зі сльозами на очах сіла в літак і полетіла на заробітки в Англію. Я не забувала про сина і Василя. Переводила гроші, щоб той платив іпотеку і кожного дня спілкувалась з ними через відеозв’язок. Поки одного дня не дізналася, що мого сина, за мої важко зароблені гроші, в моїй квартирі не виховує інша жінка. На суді Василь хотів забрати в мене Олексійка. “Вона покинула сина і мене напризволяще. Ви думаєте, в Оксани там нікого немає? Вона ж не свята!”
Коли я втратила роботу, то сподівалася заробити в Лондоні достатньо, щоб допомогти своїй родині. Мені важко було покидати маленького сина та чоловіка, але іншого виходу я не бачила. Однак розлука зруйнувала мою сім’ю…
Я ніколи не забуду той день – я сиділа в літаку і витирала сльози. Мені було байдуже, що я вперше лечу кудись сама. Я думала, що з кожною хвилиною віддаляюся від своєї дитини, і, ймовірно, мине багато днів, перш ніж я побачу сина знову. Перед очима все ще було сумне обличчя маленького Олексійка. Він плакав, коли я поцілувала його на прощання…
Олексійко святкував свій третій день народження, коли я втратила роботу. Звільнили, бо я наважилася попросити вихідний замість того, щоб працювати в неділю. Мій чоловік працював на склозаводі, але заробляв мало. Його зарплата ледве покривала наші витрати, ще й квартира була в іпотеці. Нам довелося позичити гроші в родини.
Потім мені зателефонувала моя подруга, яка давно живе в Лондоні.
“Приїжджай, я знайду тобі роботу. Ти заробиш грошей і повернешся або перевезеш сюди сім’ю”, – переконувала мене Марта. Я не хотіла їхати, адже в мене була маленька дитина, але, мабуть, у мене не було вибору.
Лондон зустрів мене дощовою погодою, наче плакав разом зі мною. Марта домовилася про оренду, я мала для себе кімнату поменше і роботу економки в готелі. Це була не відпустка, але я звикла до важкої фізичної роботи. Перші зароблені гроші я відправила додому, щоб погасити іпотеку та купити комп’ютер.
“Нехай хтось встановить програми, щоб ми могли говорити і бачити один одного через великий екран”, – попросила я свого чоловіка Василя.
“Для цього у нас є телефони!” – відповів він. “Я краще полагоджу автівку”.
Я повернулася додому вперше через півтори року. “Синку, це я, твоя мама”, – гукнула я Олексію, який був недовірливий і не хотів довго зі мною обійматися. “Якщо так піде й далі, він мене перестане впізнавати!” – дорікала я саму себе.
“Забудь про це, радій, що про малечу добре доглядають”, – сказав чоловік. “Моя мама віддала б життя за нього”.
Це правда, але я сумувала за сином. І за чоловіком теж. Я сказала йому, що, мабуть, не витримаю розлуки.
“Ми впораємося, ти попрацюєш ще рік, може, півтора, ми накопичимо, щоб виплатити іпотеку, потім ти повернешся, і ми почнемо власну справу, – свою, без начальників”, – заспокоїв мене чоловік.
Коли я летіла назад у Лондон то знову відчайдушно плакала, сльози змочували фотографію мого сина і чоловіка, яку я тримала в руці. У Лондоні я взяла понаднормову роботу, щоб заробити більше. Кожен день я рахувала місяці тижні і дні до мого повернення до України.
Ті хвилини, коли я могла обійняти свого сина, були для мене великим святом. Але я помітила, що ми з Василем віддаляємося. Він був якийсь відсторонений…
“Що з нами відбувається? Ти не сумуєш за мною?” – запитала я його. “Ну я ж не жінка, я не збираюся бути сентиментальним”, – пояснив він, але це не дуже мене заспокоїло.
Щовечора після роботи я вмикала ноутбук з надією поговорити з чоловіком і побачити сина на камеру. Але в основному я бачила повідомлення на екрані, що контакт недоступний.
Я не була здивована, тому що мій чоловік постійно казав, що терпіти не може Інтернет. Я вибачилася перед ним, думала, що він втомився і, як і я, переживає, як закінчиться наша розмова. Я думала, що коли я повернуся, наші фінансові проблеми закінчаться. І між нами знову все буде добре.
Однак повідомлення від подруги з мого рідного міста заставило мене задуматися.
“Оксано, ти справді не знаєш, що у Василя є інша?”, – спитала вона у мене. А потім додала ще подробиці. “Кажуть, що вона не має дітей і розлучена жінка з його роботи. Вона піклується про Олексія, як про свого рідного. Ти дозволиш їй це робити? Василь стверджує, що ти влаштувала своє життя у Великій Британії, і дитина тільки на заваді тобі!”, – написала подруга.
Коли я оговталася від цього, я подзвонила Василю і прямо запитала його, чи це правда.
“Ти думала, що я збираюся сидіти тут один і чекати тебе? Крім того, я не вірю, що ти там свята. Я впевнений, що у тебе там теж хтось є!” – сказав Василь. Це було настільки абсурдне звинувачення, що я навіть не знала, що йому відповісти.
Я купила квиток на найближче доступне сполучення. Я знову сіла у літак і витерла сльози. Але це повернення мало бути іншим! Я не знала, що робити. Чи відштовхнути жінку, боротися за сім’ю чи здатися й залишити чоловіка?
Василь полегшив мені рішення. Він першим подав на розлучення і звинуватив у всьому мене. Він також боровся за опіку над Олексійком, намагався довести, що я знехтувала власною дитиною.
“Моя дружина пішла, тому що гроші були для неї важливіше сім’ї”, – пояснив він у суді. “Вона зовсім не цікавилася нами, син сприймає її як чужу, зв’язку між ними немає!”
Я думала, що це якийсь кошмар і я повинна прокинутися. Ніколи б не подумала, що мій чоловік здатний на таке. Мені довелося знайти свідків і довести, що я якомога частіше бувала в родині. Що я надсилала гроші додому, тому що мій чоловік не міг заробити достатньо для базових потреб сім’ї.
“Як ти можеш бути таким? Ти хочеш забрати дитину у матері…? – запитала я його поза залою суду.
“Тобі краще повернутися туди, звідки ти приїхала. Ти бачила Олексійка, можливо, три тижні за весь останній рік. Ми з Тетяною подбаємо про нього краще!” – сказав він мені з серйозним обличчям.
Я вирішила піти, але не забути і не пробачити. Через півтора року суд таки довірив мені опіку над сином. Я витратила усі свої гроші на адвоката, але отримала свободу і дитину.
“Будь ласка, не вивозь його за кордон”, – благав Василь у день оголошення суддею “останнього слова”. “Я не можу втратити зв’язку з сином, я цього не переживу”.
“Як ти смієш говорити щось подібне? Після того, що ти зробив зі мною? Ти жив з іншою жінкою на мої важко зароблені гроші, ти думав, що я не повернуся до України, і відмовлюся від Олексійка?, – сказала я підвищеним голосом.
Я не бачила майбутнього для себе та свого сина в Україні.
Я відкрила клінінгову компанію в Англії. Я добре заробляю. Я працюю до четвертої, потім забираю сина зі школи, а решту дня ми приділяємо собі. Я щаслива і вірю, що буде тільки краще…
Текс підготовлено на основі реальної історії спеціально для ibilingua. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено. Передрук категорично заборонено! У вас є подібний досвід? Довірте нам свою історію!
