Вдома ж не лишала крихітних дітей, всі вже дорослі і вміють за собою походити. Не буду ж я ввесь час озиратися на те, що там хоче чоловік.
– Як ти хочеш аби я була вдома, – казала я йому, – то принеси таку зарплату і я буду біля тебе крутитися і вертітися. А ні, то сиди мовчки. Хату на мої гроші вибудували, дітей вчимо і тобі вічно, як не одне, то друге треба купити, а ти мені голови морочиш. Не маленький вже аби за мою спідницю триматися.
Ну, кажу як є. То, коли ми були молоді, то ще хотілося і разом побути і поговорити, а тепер що? Живемо і живемо, добре, що далеко та не сваримося, як то буває в тих родинах, що обоє вдома, а такі сварки, що ціла вулиця чує. То хіба так краще?
А так у нас не будинок, а писанка – все до ладу, все новеньке, все чистеньке. Господарки нема, бо чоловік на роботі і хто то буде обходити? Діти вже собі в місті живуть і додому приїжджають рідко, ще не одружені, але мають роботу таку панську, щоб себе показати, бо я їх всіх грошима забезпечую.
Та й подобається мені тут, що би хто не казав, бо й робота не важка і вдома все добре, то лиш Богу дякувати і працювати. Але ж ні – мусить прийти мені звістка, що мій чоловік ходить до одної…
І то до такої, що там п’ятеро дітей і всі від різних чоловіків! Та вже би до куми пішов, то жінка акуратна і самотня, а тут така слава на все село!
– Кумасю, – каже мені Ірина, – то є правда і ходить він туди вже давно, я не знаю, що ти маєш з тим усім робити.
А я теж не знаю, бо ж майна я стільки настарала, що треба те все ділити? Та ніколи!
Мусила приїхати додому і все чоловікові з порога виклала.
– Ти що робиш? Ти не мав куди більше піти, як до Люськи?
– Не смій про неї казати таким тоном! Та вона мене цінує, а не так як ти, приїхала пані і фиркає та гордує! Та там така нужда, що вони раді і паштету і барбарискам! За все дякують і очі світяться так, як у наших дітей в дитинстві і то не завжди через тебе! Ви всі черстві, а вони щирі!
Я лиш руками сплеснула! Певно, що вдячна, як вона нічого не має, а скільки ротів треба годувати!
Пішла я до Люсі, щоб поговорити, а та з порогу на мене…
– Ану мовчи, бо мало сусіди чують, – закрила її я, – В мене до тебе ділова розмова…
Так ми до того договорилися, що поїхала Люся замість мене в ту родину, де я працюю, будемо собі так позмінно працювати. Вона не є якась пропаща, просто як людина не має грошей, то ладна будь-кому в рота заглядати аби їй крихту виділив, а ще як обкладена дітьми, то пиши пропало. З дітьми зробили порядок, бо поки з одними бабуся, старші поїхали вчитися в школу-інтернат, так що всі задоволені.
Коли Люся приїхала, то ви б її не впізнали – зовсім інша людина! Що то знати про себе, що ти можеш заробити стільки, що ще ні від кого стільки не отримувала.
А я помирилася з чоловіком. Не для того я стільки всього вклала в родину аби отак все потім ділити. З часом все забулося, а вдома якось і стала більше з ним говорити і з дітьми, якось більше враховувати їх, хоч сама думала, що я про них лиш і піклуюся, але виявилося, що гроші, то ще не все, що треба мати в родині. А ви теж такої думки?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
