Я сама теж вийшла заміж в двадцять років і ніколи не наполягала на тому аби й донька так чинила, бо в такому віці ще життя не знаєш, а вже тебе обкладають з усіх боків обов’язками аби ти не поворухнулася і вишенькою на цьому «тортику» стає дитина. Поки прийдеш до тями, то тобі вже сорок два роки і життя прошуміло перед очима.
В доньки своє життя, чоловік і до того не був ідеальним, а тепер взагалі таке враження, що живеш з родичем, а не з чоловіком, який має подобатися.
Інша справа на роботі, хірурги гарні, сильні, пахучі і обійтися без мене не можуть, бо ж я хірургічна медсестра.
Які мені компліменти кажуть, які мені погляди кидають, особливо Святослав, приобійме за плечі, прошепоче у вушко що він без мене не може.
– Катрусю, я без вас нічого не вартий, дуже радий, що ви сьогодні зі мною і хотів аби це було назавжди.
Господи! Та я паленію і сама не знаю, що я маю робити від таких слів – чи подавати ножиці чи подавати на розлучення!
Святослав і мені шоколадку занесе, кавою пригостить, усміхається тим поглядом, від якого мурашки попід шкіру.
А потім я приходжу додому, де гора посуду, чоловік на дивані бурчить, що нема що їсти, а він з роботи стомлений.
– Це я стомлена! П’ять годин на ногах, бо пацієнт важкий попався, а ти возився на автобусі і ні за що не відповідав!
– Яка ти важлива цяця, може ти й операцію проводила? Розказує тут мені!
Отак, там без мене не можуть обійтися, а тут тільки помічають, що я не зробила – не зварила їсти, не прибрала, не зачесала!
Дістало!
Чому чужі тебе завжди цінують, а рідні – ні?
І одного вечора, коли на зміні була я і Святослав я піддалася під його чари і не пошкодувала! Яка я була щаслива, ви собі й не уявляєте. Справді, щастя не має віку.
Той період я провела мов у тумані щастя, тільки усмішки, тільки радість, тільки він.
І треба було мене вивезти з того стану доньчиним приїздом.
– Мамо, я при надії і ти будеш бабусею!
– Що? Яка я тобі бабуся? Ти взагалі? Я не хочу бути бабусею! Я не просила робити мене бабусею! Роби що хочеш, але цього не буде!
– Буде, бо ми з Олегом одружуємося!
Все, скінчилася моя казка, бо вони одружуються, жити будуть у нас, бо у нас будинок великий, а ці двоє робітників здатні лише на одне, але аж ніяк не гроші заробляти.
Мої побоювання справджувалося на яву – донька вийшла заміж і жила у нас з зятьком, дитина невгавала і тільки мій Василь блаженно усміхався та возив онука у візочку.
І я не витримала.
Святослав прийняв мою пропозицію з’їхатися добре, без ентузіазму, але добре. Спочатку все було добре, але потім… Потім я почала помічати, що він не лише мене приобнімає за плечі та шепоче щось на вушко. Він це робить і з іншими медсестрами, практикантками, лікарками, пацієнтками! На всіх є час окрім мене! Так само хоче аби я вечерю готувала та його одяг пильнувала, адже він має відповідно виглядати.
А через рік він мені сказав, що більше не може зі мною жити, бо я геть не така в побуті, як на роботі.
– Ми різні, Катю, і поки ще ми можемо мати нормальні стосунки на роботі, то треба це все завершувати.
Знаю я, що він на іншу запав, знаю, але що можу вдіяти? Та я б очі на це закрила, бо йти мені нема куди! Не вернуся ж я до чоловіка після всього, що їм висказала. Що мені тепер робити?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
