Так сталося, що з моїх 32 років в моєму житті біля мене були і ще є завжди два чоловіки. Мій законний Артем і колишній чоловік моє подруги юності Роман.
У 32 роки я чекала наших з Артемом хлопчиків-двійнят і у нас підростала вже 11-річна донька. Жили ми далеко від батьків, допомоги не було, а Артем постійно їздив в рейси на кілька місяців.
Так, ми матеріально жили відносно добре на ті часи, але ту ж няню я собі дозволи не могла, та чоловік і не розумів мого бажання, казав: займайся дітьми, я ж тебе всім забезпечую.
У мене була хороша двокімнатна квартира, все в ній, діти, друзі, куми, і дуже рідко – коханий чоловік поруч.
А мені не вистачало уваги і тепла. Бо я взагалі по життю – людина почуттів, а тим паче я була ще молода.
Всесвіт знає: я просила Артема змінити роботу, тим паче у нашому місті є два великих підприємства, які тоді процвітали. Та й свою справу на вже зароблені ним гроші можна було розповісти.
Але чоловік нічого не хотів міняти, казав, що хоче і буде робити те, що він любить і уміє – їздити всім союзом, а потім Європою, і так заробляти на життя нашої сім’ї, на навчання і квартири дітям.
Я не могла на нього вплинути і мусила прийняти його вибір і поважати його. Але моє бажання бачити кохану людину частіше, ніж раз на кілька місяців, нікуди не ділося.
І в моєму житті зʼявився Роман. Ми були знайомі, він був чоловіком моєї подруги юності, але на жаль Люда рано полинула на небеса, а двох їхніх дітей забрали її батьки на інший край України.
Роман часто їздив до дітей, іноді брав їх до себе, але жив і працював в нашому місті.
Так поступово ми зблизилися, стали рідними. Його не злякали троє моїх дітей.
Він піклувався про нас, допомагав мені у всьому, також щедро витрачав на нас гроші. Ми дуже багато проводили часу разом, особливо коли Артема не було місяцями вдома.
Знаєте, з роками я переконалася і прийшла до того, що кожен з нас напевне має в цьому житті і світі не одну споріднену душу.
Я завжди любила і досі по своєму люблю Артема, але багато років друга половина мого серця – з Романом. І я думаю що ріднішої людини за нього у мене ніколи не було.
Я завжди могла на нього сподіватися, спертися у скрутну мить. Ми уміли радіти дрібницям, кожній миті разом.
І навіть мій чоловік звик до присутності в нашому житті Романа. Може розумів щось, здогадувався, але не хотів руйнувати нашу сім’ю. І я не хотіла. І Роман від мене нічого не вимагав. Просто любив. І я їх обох.
Так і пройшли роки. Щасливі й важкі – різні. Виросли діти і ростуть онуки. А ми постаріли. І досі разом.
Мій Артем зараз живе останні місяці, я не відходжу від нього і доглядаю його. Це мій чоловік, батько моїх дітей, я йому за багато що безмежно вдячна.
І я ні про що не шкодую, у кожного свої шляхи і стежки. Я йшла своїми. Поруч з тими, кого любила і люблю.
І лиш одне в мене є зараз запитання до своєї долі: чи зізнатися Артему? Чи він давно знає? Маю я сама йому все сказати зараз, на схилі літ і на порозі нашого прощання? Чи лишити все як є?
Я не боюся осуду – пізно вже. Мені вже 77 років і я маю право говорити правду про себе і своє життя.
А розповіла все це, щоб почути просто пораду і думку збоку, як мені бути? Зізнатися чоловіку чи ні? Хоча на дні моєї сивої як і волосся душі відповідь вже є.
З повагою, Олена М.
Фото – авторське.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.
