– Я не хочу, щоб ти їхала на заробітки, мені не подобається ця ідея. Ти про мене подумала, що я робитиму без тебе? – намагався зупинити мене чоловік, коли я йому сказала, що поїду в Італію на заробітки.
– А жити в старій хаті тобі подобається? – питаю. – У нас завжди немає грошей, я втомилася так жити, – кажу.
– Галино, не в грошах щастя, – чоловік старався переконати мене з усіх сил, що я роблю помилку. А потім попередив, що якщо я не зміню свого рішення, то він зі мною розлучиться.
Богдан не хотів мене відпускати, ми з ним прожили 20 років, і він був впевнений, що у нас все добре. А я хотіла, щоб у нас, нарешті, з’явилися гроші. Я була впевнена, що вони зможуть змінити наше життя на краще.
Свій план я втілила в життя, але гроші, які я заробила, не принесли мені омріяного щастя. Фінансове становище нашої родини я покращила, але все пішло зовсім не так, як я собі уявляла.
Зараз мені 65 років, і я залишилася зовсім сама. Я провела в Італії на заробітках 19 років, за цей час я збудувала будинок своєї мрії, але жити я в ньому буду сама.
Чоловік пожив біля моєї мами всього рік, після того, як я поїхала. А потім він знайшов собі іншу жінку, а мені сказав, що йому більше дружина потрібна, ніж гроші.
Діти наші батька зрозуміли, бо теж не підтримували моє заробітчанство. Син закінчив школу і в столицю поїхав вчитися. Там і залишився – знайшов роботу, одружився, сам собі квартиру купив, без моєї допомоги.
Доньці я хотіла купити квартиру, бо мала вже відповідну відкладену суму, але донька з чоловіком вирішили їхати за кордон, в Канаду, тому попросили мене, щоб я просто їм ці гроші віддала, бо на новому місці вони їм точно знадобляться.
І вже тоді я зрозуміла, що вдома мене ніхто, крім мами, не чекає. А в минулому році і мами не стало. Великий будинок, зведений за важко зароблені гроші, стоїть зачинений, я іноді прошу сусідку, щоб та приходила і хоч провітрювала його.
Приїхала я нещодавно додому з великою купою грошей, зателефонувала сину, запросила його з невісткою і внуками до себе в гості, а він відповів, що не приїде, бо має багато справ, та й з роботи не відпускають.
Слова сина мене дуже засмутили, я навіть хотіла йому запропонувати, щоб він лишав столицю і повертався додому, я б відразу на нього наш будинок і записала, адже он який палац просто пустує.
– Мамо, а тебе хіба хтось просив такі хороми будувати? – відповів син. – Мені вони не потрібні, і в село я не повернуся.
Сумно було мені це чути, а ще сумніше стало, коли я в неділю в церкві чоловіка свого побачила, який стояв щасливий біля своєї теперішньої дружини…
Донька мені телефонує дуже рідко, у неї теж повно своїх справ і турбот. Я все розумію, доросле життя воно таке. Але невже не можна зайвий раз зателефонувати мамі?
Останньою краплею стала випадкова зустріч з моїм колишнім чоловіком на вулиці.
– Ну що, Галино? Ти задоволена тепер усім? Ти і далі вважаєш, що гроші все вирішують? – запитав він мене.
Від обурення і розчарування я ледь не розплакалася. Бо я і сама не раз собі задавала запитання, а чи варті були гроші того, що я зараз отримала?
Після Великодня я знову повертаюся в Італію, і буду працювати там, поки матиму сили. І тепер справа навіть не в грошах, для себе одної я вже і так достатньо заробила. Просто я вже так звикла жити.
За свої заробітки я заплатила дорогу ціну. Напевно, перше ніж їхати на заробітки, треба було таки добре подумати. Бо що з того, що гроші у мене є, якщо я сама стала нікому не потрібною.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
