Те, що до подвір’я під’їхав бус, а не легковик, мене вже насторожило. Ну, але я ще вірила в те, що невістку із онуком, просто знайомі підвезли. Однак, вартувало відчинитись дверцятам, як усі мої надії розсипались вщент.
Ми з чоловіком обоє із бідних родин. Мене тато виховував, а він виріс у бабусі, адже батьків не стало рано. Починали ми наше життя сімейне не маючи нічого абсолютно, хіба підтримку моральну і благословення рідних.
Подумати лиш, ми 30 років витратили на те, аби заробити на життя достойне. Маємо двох діток, однак, їх швидше тато мій виростив, ніж ми, бо як з’явились вони на світ, так і подались ми в світи.
Повернулись ми в Україну рік тому. Пожили трішки у квартирі нашій столичній і зрозуміли, що то не наше. Все ж, потяг до землі був сильнішим і ми з Павлом вирішили придбати дачу. Ну, але, то лиш слово модне, бо нам насправді потрібен був дім у селі.
І якось так вийшло, що наш дім новий діти сприйняли, ніби свою власність. Син одразу придбав тандир і мангал, донька гойдалку садову і дитячий майданчик. Ніби, як нічого такого, але виявилось, що до тих їхніх покупок були і плани великі.
Минулого літа ми саме ремонт завершували, а дім наш був повен люду. То син із друзями на кілка днів шашлики посмажити приїжджав, то донька із кумами і дітьми “на свіже” повітря прибудуть.
Не подумайте, я гостям рада, мені приємно що про нас не забувають, та коли то раз на місяць – добре, а щоденно чужі люди в домі, то важко.
Мені було дуже соромно, та вже на початку весни цього року я сказала прямо і сину і доньці, що цьогоріч вони мусять приїжджати самі, адже у нас уже вік не той, аби жити у такому темпі. Донька почервоніла, очі в підлогу і мало не в сльози:
— Пробачте мене. Я й не подумала чомусь. Мені як добре де, то я всіх хочу з собою привезти, поділитись радістю. – відтоді вона тільки із дітьми і чоловіком приїздить.
А от невістка із сином мене явно не почули, або не захотіли. Хоча, формально, вони роблять усе, як я і попросила “нікого чужого” не привозять, лиш своїх. От тільки тих “своїх” у них вагон і ще трішки.
От і минулими вихідними вони заздалегідь попередили про свій візит. Ще й вийшло, що син у відрядженні, тож невістка сказала, що приїдуть вони без нього.
Під’їхав до подвір’я бус. Я, наївна, подумала що то невістку з онуком просто хтось підвіз, але ж де? Коли відчинились дверцята з авто вийшла сваха зі сватом і сестра моєї невістки із двома дітьми.
— Яка краса, коли є дача за містом. Ми ж не заважатимемо? – на бігу кинула сваха. – Та й не на довго, всього на три дні до вас. Коли й бачились востаннє?
Я мало не розплакалась. Вирішила не дарувати такого Олені і при нагоді запитала, чому вона не попередила, чи хоча б дозволу не спитала.
— Оце гостинність. – сваха мені одразу сказала, бо ж увійшла до кімнати якраз. – У домі цьому можна гуртожиток влаштувати, кімнат повно, та й відколи це про приїзд рідних людей потрібно попереджати? Чи ви нам не раді?
Думаєте поїхали одразу після тієї сцени? Куди там. Таки пробули три дні і ще мусила я слухати від свахи зауваження на кшталт: “шкода що господиня гостям не рада”, “не будемо заважати, бо нас тут і так не чекали”.
З сином розмовляла, так він не розуміє, а в чому ж власне питання? Мовляв, їсти теща готувала, продукти вони з собою привезли. По всьому виходило, що то ми із чоловіком не надто хороші люди, бо сину тепер соромно тещі в очі дивитись після такого прийому.
Оце ходжу і місця собі знайти не можу. А може то я й справді не права і потрібно вибачатись перед людьми за свою поведінку?
Як вважаєте?
Головна картинка ілюстративна.
