“Фантастично” – кинув чоловік, як тільки переступив поріг хати. “Я попереджав?” – гарикнув і почав збирати речі. А я сиділа і не знала, що мушу говорити, бо він таки попереджав, от тільки я вчинити інакше не могла.
У сім’ї мого чоловіка завжди було так, що менший син, то сонечко, а от мій Григорій, ніби не свій, хоч схожий до матері і тата. Для Ярослава – меншого брата чоловікового, батьки і небо прихиляли і до ніг стелили можливості і статки, а мій Григорій був просто Гришою і все тут.
Я бачила ту несправедливість, але й чула, як чоловік тата і маму виправдовує. Для нього вони були найкращі у світі і ніякими своїми діями оту його ще дитячу віру в тата і маму, вони не могли витерти з його голови.
Весілля нам не відзначили – нічого, адже ж Ярослав саме навчатись пішов, як батьки зможуть? Не згадали про те, що онук на світ з’явився, не приїхали, не привітали – так коли, їм у голові ж підготовка до весілля Ярика?
Я мовчала і не сподівалась від свекрів ні на що. Нам мої батьки допомагали. Григорій був прекрасним чоловіком і мені за ним було добре, тож я закривала очі на те все, хоч і шкода мені його було дуже.
Прозріння настало тоді, як тато і мама мого Григорія не допомогли нам у найважчий момент нашого життя. Григорій занедужав і на те, аби поставити його на ноги ми витратили все, що мали. Мої батьки продали квартиру свою трикімнатну переїхали до нас жити, все. аби мій чоловік став на ноги.
Батьки ж чоловіка нам і копійки не дали. Про сина вони говорили в минулому часі, а коли не стало бабусі Григорія, вони продали її дім і на всі гроші придбали новеньке авто з салону для Ярослава.
Саме тоді Григорій раз і назавжди викреслив із життя своїх тата і маму. Про них ми не мали права навіть заговорити, а коли й станеться, що зустріне їх де, то й не привітається, слова не скаже. Втім, вони не дуже й переймались. Мені здається, для них то полегшенням було.
Відтоді минуло десь років із 20, як зустріла я сусідку своїх свекрів. Тітка Ніна добра і дуже балакуча жінка. впізнала мене одразу і почала соромити.
— Мають батьки двох дітей, а ходять побиратись.
Я нічого не зрозуміла і попросила пояснити. Виявилось, що мої свекри не мали де жити. Ярик звиклий до того, що все в житті давалось легко, пустив за вітром усе що мав свого і батьківського. Проживали вони всі втрьох у домі в якому вже давно вимкнуло опалення і освітлення, не було там і води. Моїх стареньких свекрів підгодовували сусіди.
Я пробувала з Григорієм поговорити про те, що ми могли б допомогти його батькам, та він відреагував категоричною відмовою.
— Не буде їх тут. Або я, або вони.
Ну і от, коли я все привезла свекрів до нас, бо ж залишати їх у тих умовах було не можливо для мене, чоловік почав збирати речі і таки пішов жити до друга в гараж.
Я прошу його повернутись, але він не прийде, доки його батьки в нас.
Я розгублена і не знаю, як бути. Стареньких шкода до сліз, але й дивитись на те, як Григорій живе у гаражі я теж не можу.
Порадьте, як мені бути, бо я виходу просто не бачу.
Головна картинка ілюстративна.
